MOLBΞRTON

Після народження дочки я почав значно агресивніше реагувати на деякі речі. Зокрема на згадки у ЗМІ щодо насильства над дітьми. Я буває йду вулицею і бачу деяких дітей з батьками: вони настільки безневинні і беззахисні, настільки тендітні і вразливі, що в голові промаймає лише одне питання: це яким нелюдом потрібно бути, що бодай спробувати таку крихітку скривдити? Розгублені, налякані, використані і які абсолютно нічого не розуміли, нікому ні про що не говорили, тому що просто боялися. Не розуміли, чому світ такий жорстокий, чому з ними роблять те, що зробили, чому люди такі хворі... Мене спочатку просто коробило, потім злило і наповнювало ненавистю бодай лише думка про те, що десь у цьому довбанутому світі є дегенерати, які собі дозволяють знущатись над дітьми. І не просто знущатись, а цілеспрямовано глумитись і використовувати. Але відверто шокувала і розірвала мене історія про паралілімпійську чемпіонку Оксану Мастерс, яка народилася з деякими вадами через наслідки ЧАЕС, була кинута...

Майже пролетіло літо.  Мов нерозірвана ракета, що з гуркотом влітає у столичну 17-поверхівку. Мов задовоз якогось стрьомного депутата, типу Ніколаєнка, який влітає у 17-річну дівчинку, збиваючи її на смерть. Мов рейтинг Трампа, який смачно і дуже рейтингово привселюдно відлизує відмороженому карлику десь на базі ВМС на Алясці. Знаю, про що ви подумали: знову фаталістичний висєр. Я зовсім трішки побалуюсь... Літо пролітає ще й тому, що тепер я у новому статусі – батьківському. Ночі недоспані не лише у дружини, але це приємні клопоти. Втома салатується з щастям. Одна лиш усмішка дочки і я забуваю про всі проблеми. Літо пролітає ще й тому, що тепер з дружиною ми стали ще ближчими. Разом з нею час летить швидко, тому більше цінуєш кожен момент. Більше розуміння, більше взаємодопомоги.    Літо пролітає ще й тому, що доводиться повертатись на неприємні маршрути. Коли обманюють люди, коли щось не виходить як того хотів. Я намагаюсь триматися рамок, але всюди може приле...

Я знаю, що з часом доведеться угомонити своє стремління рухатись вгору. Це мов мала дитина у супермаркеті, яка закочує істерики, бо їй всього хочеться і все треба. Бачили таке? Там я стою. Не знаю, коли цю невидиму пуповину доведеться обрізати, але це станеться. Рано чи пізно. Без ілюзій. Вогник у мені горить ще дужче, здається. Навіть у часи цієї вирішальної для кожного з нас колотнечі.  Знаю, чого хотів би досягнути і що хотів би зробити, але перед очима з'являється ширма із сумнівів. Мені важко планувати майбутнє тоді, коли у твій дім у будь-який момент може прилетіти російська ракета. Так само важко зупинити себе.  Рухаюсь драбиною, іноді переходжу на декілька сходинок одразу, але цей рух "ривками". Немає постійності. Немає усвідомлення, що я цим буду займатися вічно, віддамся повністю, тому що амбіції стали моїм вічним двигуном.  Чітко розумію, чого хочу, але шляхи обираю не найпростіші, дуже різні й нехарактерні для цих кроків. Так само маю усвідомлення, що рухатись...

Дивишся на все, що відбувається навколо і поволі розумієш, що ми понад 33 роки займались тим, що презентували себе світу. Це як було перше знайомство – непевне і доволі важке, повне стереотипних уявлень, хибних надій і дурних думок. Ми доводили усім і кожному, у всіх закутках, що ми спроможні. Що ми не пасинки алкоголізованого дядька у вушанці і тєльніку, який любив з бодуна почитати пушкіна, помєтєлити дружину на кухні й послухати висоцького "вдрабадан". Що ми не тупе бидло, якого потрібно боятись і яке своїм заразним хворим розумом може продукувати лише людожерські ідеї. Не без проблем. Не без нашої дурості і недалекоглядності, м'якотілості й наївності. Але це самопрезентація зайняла купу часу, мільйони скалічених доль і ще більше вбитих, заморених голодами, запроторених до сибірів і колим. І ще скільки загине? Альтернатива завжди гірша. Іншого шляху немає. Тому що життя, яким би воно не було, завжди дуже просто може перетворитися на одне-суцільне пекло, тому що любител...

У вирі інформаційного хаосу поволі намагаєшся шукати рятівне коло, яке пробивається немов світло крізь шпарини заклеєних чорними вставками вікон. Громісткі металеві сейфи зберігають всі таємниці. Висірені фарбою вони мов органи людини – стоять у логічному номерному порядку.  Цей дикий "порядок" давить. Але це не означає, що я обрав шлях "зашторення". Зовсім ні. Негативізм і песимістичні наративи мені не близькі, але я мов бранець у карцері. Хоч іноді здається, що у кінці цієї історії не було перспектив і важко бодай уявити щасливі овації аудиторії. Сцена наче десь там – далеко, без нас. А тим часом новий день дарує стрімке усвідомлення альтернативної реальності, бо твоя сцена – чотири стіни з купами паперу, які накопичуються пилом і дурною писаниною. Які б чорнила те не писали, які б руки всі ті папіряки не складали, воно все гарно згоріло б вмить. Кожен день одне і те саме, кожен день подібні сюжети. Це мов твір, що не дописали інваліди, а не поети. Чи то трампи з ...

Вчора прибирали кладовище. Точніше – ставили пам'ятники. Вже майже кожному родичеві встановили їх. Пам'ять має жити. Зізнаюсь, що я водночас ненавиджу і "з розумінням" ставлюсь до таких місць. З ненавистю – бо ж тут горе, сльози, страждання, крики душ й ріки сліз були пролиті та ще будуть пролиті. "З розумінням" – ну бо ж має бути таке місце. Це невід'ємна частина нашого життя. Мені завжди там було важко знаходитись. Не люблю кладовища загалом, хоч і прожив біля такого з них майж 2 роки. Водночас сьогодні я відкрив для себе щось трошки інше. Звично пройшовся до бабусі Галини і дядька Юрія – "привітався". Далі повернув до іншої бабусі – Євгенії і дідуся Миколи. Обперся рукою об постамент – нахлинули думки. Захотілося враз обійняти цих рідних мені людей, яких вже так давно немає поруч. Привітатися як завжди – з кожним по-своєму, як це вміли робити тільки ми і лише між собою. Як-от з дідом Миколою: приходив до кімнати, де він частенько сидів ...

Був наче собака дурнуватий – кидало мене то до чужої ласки, то до ніг двоногих пройдисвітів. Жартома кусав – отримував болісного копняка. Боючись стелився у пилюку – отримував жалість, але не отримував чухливого заохочення за вухом чи бодай долоні на морді. От такий звичайний і дурнуватий пес, який вештався від помийки до помийки у пошуках світу білого. Якось так звучатиме 90% мого тексту тут. Це якщо дуже спростити. Справа в тому, що ця писанина, мабуть, уже давно перетворилася на симбіоз уяви, ниття і графоманії. В Острозі був колега, який дуже добре писав вірші. Я теж писав доволі, але у нього хоч творчий порив завжди є. То він якісь цикли і збірки формує, то експерименти реалізує, то пише різними форматами, мовами. Видко, що йому то все дуже близько. Бо він у всіх сенсах митець. Не як у Подерв'янського, звичайно ж, а насправді. Мені ж для написання завжди потрібна була емоція. Біль від нещасливого кохання, окрилення від радостей, сум від втрати. Це схоже на впорскування відпові...

Вкотре знаходжу натхнення писати о третій ночі. Інколи здається, що це мій набільш продуктивний відрізок доби. В очах розпливається, немов повені в оренбурзі, а в голові ньютони і декарти малюють формули, виводять теореми. Зараз все складається у доволі цікаву композицію, яка мов концерт Горовця – зачіпає найненалаштованіші струни десь в жерлі найглибшого і найстрахітливішого в житті вулкану. Відповіді завжди очевидні, навіть якщо не ставити прямих запитань. Проблема наших сумнівів у простоті відмовок й майстерності брехні перед собою, але я не намагаюсь авантюристично полетіти на Марс з тим всім вантажем. Мені важливо дослідити кожен атом на ложі здобутого титанічною працею мікроскопу, навіть якщо те ложе – то платформа для мого космічного корабля десь далеко в морі. Скажімо так: я йду впевнено шляхом, обабіч пролітають різні люди в попутному напрямку, немов мікроби на реактивних снарядах. Наче колони біженців, які їхали нам на зустріч по "немирівському шосе" на Вінницю. Баг...

Останнім часом я часто почав думати про батьківство. Зараз мені здається, що я відкрив для себе нову істину у цьому питанні. Так, мені вже незабаром "стукне" 31, й вже вік наче вимагає подумати про це, проте ставлення змінилося. Це факт. Мабуть докорінно. Ні, справа не в тому, що я старішаю. Просто все частіше і частіше батьки починають підбивати нас до дії, позаяк їхнього часу не меншає – вони ще хотіли б побачити наше батьківство, осягнути спадкову частинку себе й передати всю любов та знання у пам'ять про себе, як про хороших дідусів та бабусь. А ми що? Ми не сумніваємось. Але поки знаходимо дуже логічні відмовки. Так, ми не проти перейти на новий рівень, однак... війна (зі всіма витікаючими – ракетні обстріли, шахеди, тривоги), потрібно в медичному плані всеціло перевіритись, здобути фінансову подушку, обдумати все, розпланувати. Такі реалії 21-го століття: ми всі наче намагаємося грати у стратегів, передбачаючи сценарії майбутнього. Хтось намагається перемогти на пол...

Довгий шлях додому...  У моєї дружини помер батько. Хороший був чоловік, добрий. Повсякчас він був радий бачити нас у себе вдома, оповідав цікаві історії й намагався бути максимально відкритим. І, мабуть, ставав емоційно подавленим, коли ми вирушали назад дорогою до Києва, позаяк після того топив свої дні у чарці. А коли він вже важко хворів, то по нашій присутності наче перероджувався, був активним і бадьорим. Коли їхали – повний відкат, йому форсовано гіршало. Довгих 5 годин в теміні у вихідний день, часто в несприятливу погоду – так доводилося нам вертатися по перелатаній "одеській" трасі до столиці. Важкий шлях. Як і його життя загалом. Жаль, що фінал тата Жені стався саме зараз, коли ще можна було радіти життю, виховувати внуків і допомагати нам вповні відчувати радість опіки батьківства. Однак діставши сумну звістку про те, що він покинув нас назавжди, цього разу ми їхали у будній день у протилежному напрямку. Ще було геть вдосвіта і зима, схоже, скорочувала свої фронти...

Як же катастрофічно плине час...    Вповні я зміг осягнути це під час зимової відпустки. Здається, ти не спиш до обіду, нікуди не поспішаєш, але твій внутрішній стержень гаком тягне вниз невідомий поспіх. Він наче стимулює тебе хвилюватися й заднім числом нараховувати у темпі хвилини чи то секунди.  Ось так лежиш, нікуди навіть вийти не прагнеш, чекаєш на дружину вдома і просто спостерігаєш як фіналізується день й наступає груднева та доволі депресивна темінь.  Та і люди навколо: вони займаються рутиною, для них час не такий вже й помітний, лише випадково натикаючись на старі й пожовклі фотографії дитиства, чи то виявивши нову зморшку в дзеркалі, чи то нову хронічну болячку на знімках рентгенів.  Під кінець року гарантовано мислитимеш категоріями "я ось цього не встиг зробити", "наступного року знайду часу більше", "ще наче як вчора сиділи за різдвяним столом і бідкалися, що не так давно сиділи за подібним столом, але ще рік до того".  Прямо на очах рост...

Війна викарбовується кривавими літерами. Вона рутинізувалася, сприймається як щось нормальне. І вже нові звістки про те, що хтось загинув десь на Сході не сприймаються так емоційно. Емпатія притуплюється і розбивається об втому від постійного стресу. Немов тебе щодень хтось катує одними і тими ж методами, а ти вже змучився щодень повторювати одне і те ж "не винен" і десь мимоволі підламуєшся. Час підмиває твої фундаментальні світоглядні одиниці й споруда починає свій довільний рух. Дивно, що, здавалось, така міцна й важка життєва конструкція здатна "схлопнутись" як паперовий будинок від крилатої ракети "Онікс". А на папері – буденні історії життя людини під час війни, що прописані скупими рядками з літер, які кровоточать. Все більше і більше тих серед нас, які пішли на фронт. Все більше і більше друзів та знайомих там. Все більше і більше звісток про "200". Все більше і більше це здається дуже поганим сном. Сном, який ти вже якось бачив, здригавс...

У своїм житті я обираю ідеальні патерни. Або намагаюсь обирати – вже як виходить. Поясню таку селекцію на прикладі музики. Часто я цим займаюсь, коли маю достатньо вільного часу і прослуховую улюблену класику. Меланхолія фортепіано Шопена чи то Баха, можливо навіть послухати сучасної класики типу Макса Ріхтера – не має значення. Головне – щоб композиція торкалася до всіх струн задубілої часом душі. Так, а до чого тут патерни? У тому, що деякі композиції я не можу слухати в різних інтерпретаціях, окрім "ідеальної". До прикладу, "Угорська рапсодія 2" Лішта – тільки у виконанні Володимира Горовця у 13-хвилинному записі 1953 року. "Форсування" типу американського віртуоза Лана Лана мені незрозуміле і грубе.  Це чисто суб'єктивна історія, але слух одразу ріже "не перфектне" виконання. Так склалось, щоб слухати, скажімо, Шуберта "Der Doppelgänger", я обов'язково шукаю виконання Дітріха Фішера-Діскау (теж найповільніше). Без нього Шубе...

Я намагаюсь зрозуміти свій стан. Скидаюсь наче субота на неділю, намагаюсь набрати побільше повітря, мов товстолоб у серпневу спеку від недостачі повітря.  З'южівся клубками пилу у пустельній дорозі, терпеливо наклав турнікет, зціпивши зуби, як лезами бритви по шкірі – до крові.  Випадково прислухався до крику коршунів, які мов бурштинове намисто обволікують гадюками жіночі шиї небесні простори. Велосипед, передпосадова дорога, скупа курява: палить просто як у пеклі. Я злінився писати. Рідко знаходжу най секунду для думки на щось створити, на роздуми. Раніше – вірші, проза, музика, плани, мрії, карти життя, а зараз лише рутинна і монотонна праця.  Часто кажуть, що слово, творчість, мистецтво – це зброя. Так ось, мабуть я цілковито демілітаризувався. Мої бомби і ракети передали тупому сусіду "на зберігання", літаки стратегічної авіації порізали й спродали на метал до Європи. Немає чим відповісти на тупі, але болючі агресії. Мені важко запхати свій задум в риму, важко налаш...