НІЧНЕ ПРОЗРІННЯ

Вкотре знаходжу натхнення писати о третій ночі. Інколи здається, що це мій набільш продуктивний відрізок доби.

В очах розпливається, немов повені в оренбурзі, а в голові ньютони і декарти малюють формули, виводять теореми. Зараз все складається у доволі цікаву композицію, яка мов концерт Горовця – зачіпає найненалаштованіші струни десь в жерлі найглибшого і найстрахітливішого в житті вулкану.

Відповіді завжди очевидні, навіть якщо не ставити прямих запитань. Проблема наших сумнівів у простоті відмовок й майстерності брехні перед собою, але я не намагаюсь авантюристично полетіти на Марс з тим всім вантажем. Мені важливо дослідити кожен атом на ложі здобутого титанічною працею мікроскопу, навіть якщо те ложе – то платформа для мого космічного корабля десь далеко в морі.

Скажімо так: я йду впевнено шляхом, обабіч пролітають різні люди в попутному напрямку, немов мікроби на реактивних снарядах. Наче колони біженців, які їхали нам на зустріч по "немирівському шосе" на Вінницю. Багато військових, багато людей в паніці, а ти лише бачиш перед собою пустісіньку смугу, мимоволі задаючись запитанням: а чи вірним шляхом я іду зараз взагалі? Не поспішаєш, наче даючи шанс на переосмислити. Далі озирнувсь до дружини – та киває мовчки ствердно. Так і їдемо.

За свій вік я так і не навчився бороти свої найбільші страхи і хиби. Мене флешбечить безперебійно, немов штурми кацапських зеків. Були моменти просвітів, які такі ж часті, як і сонячні затемнення в наших широтах, але все ж були. Не безнадійний я! Не просто здався і поплив за течією!

Я намагаюсь знайти серединний баланс між своїм прагненням і своїм стриманням. Багаторічні очікування й обмеження сформували величезний внутрішній бар'єр, який щораз є більшою перешкодою, чим лінії сирських і суровікіних там всяких.

Завжди вчився жити сам, плекаючи надію на краще майбутнє, не докладаючи надзусиль для іншого. Але поплив мимоволі за течією, як дохлий ухилят по Тисі і знайшов свій шлях. Мої сумніви звелися до мінімуму, як контрнаступальні пориви путіна, тому що відмовка згоріла як целофан на жарівці, як кремлівська економіка.

Я перестав брехати самому собі і просто зупинився даремно крутити далі по життю педалі. Процес заради процесу, крутіння заради крутіння. Прутня це все. На смітник. На переробку.

А ще прутня в тому, що доводиться весь час переживати ефект Говерли. Видерся на гору, наче там вже й пік, але перед тобою виростає нова грандіозна дорога "в небо". Наче ж і висота – не Джомолунгма, а гора ця – немов зачарована, немов політ до Марсу.

На своєму рівні я прекрасно розумію, що мій шлях для когось – це кінцева життєва вершина, це кінцева космічна станція довжелезного столичного метрополітену, але ж ти хочеш лізти далі. І вважаєш це лише початком складного, але безальтернативного шляху. Чим вище мавпочка лізе на дерево, тим більше видно її дупу. Це мабуть точно про мене.

Мені доводилось говорити і пояснювати. Але вже з 4 роки точно я дуже з того втомився. Мені банально байдуже, в які ігри грають навколо. Так само байдуже, які інформаційні наркотики усі приймають. Розжовувати розжовуване триста разів, так ще й волонтерити "раннім арестовичем" задля глухих і сліпих – це навіть за моїми мірками занадто.

Я перестаю дивуватися, мені властивими стали невластива комунікабельність, сангвіністичність і тотальна внутрішня спокійність. Мабуть то все дружини таємні впливи, але вона чомусь починає думати, що я деградую. Інші ж – навпаки: кажуть, що колись я був їжаком, а тепер – я просто щасливий і пушистий котик.

Може в тому й ключ, що коли я заспокоївся і втамував свої максималістичні емоційні пориви, я перестав бути бунтарем. Мені непотрібен став Марс. Мені непотрібні всі ті Говерли. Мені непотрібні всі ті вулкани.

Якось моментально я перестав писати. Вірші, музику, прозу. Лише зрідка нахлинуть емоції і потреба виплескнути все то у тексті. Звиняйте, зараз якраз той випадок.

За вірші – взагалі мовчу. Вони як тутсі в Руанді після хуту. Що й говорити за музику? Та яка то музика, то більше про "мусор". Деструктивна, але така рідна для серця активність. Саме у ній я відчував такі моменти, як зараз. О третій-четвертій ночі нашрайбати текст, шукати той мінус і "зависати" на хаті, з єдрьоною кавою і вкуреними друганами, які сплять на нашвидкоруч змайстрованих лавках, з опорами на двох каністрах і дерев'яною доскою замісти основи.

Треба закінчувати, бо мій потік свідомості перетвориться на невдалий проект будинку сусідів: там завжди щось підтікає і щось постійно потрібно "відкачувати". Я вже дорослий хлопчик, сам знаю, що робити і куди іти. І може я самотужки піду далі до своїх життєвих вершин однієї і тої ж гори, але на ній я зустрів любов. Тепер ми вдвох на тій горі. На ній я зустріну свої нові цілі. Точніше – наші цілі. Я йтиму далі. Бо не стомився і не з'южів, не втопився у потоці часу і потоках одвічної свідомости.

Наступне: ЕМОЦІЙНИЙ БРУД Попереднє: ЧАСТИНКИ

2022 > 2023 > 2024

листопада 03, 2024 – МЕМЕНТО

вересня 08, 2024 – ЕМОЦІЙНИЙ БРУД
травня 12, 2024 – НІЧНЕ ПРОЗРІННЯ
квітня 13, 2024 – ЧАСТИНКИ
квітня 06, 2024 – СОЛДАТСЬКІ ДОРОГИ

МИНУЛЕ

Позаду важкий день. Ти відкинув турботи, майже не думаєш про ті трабли на роботі, навчанні, з батьками... Ти закинув ноги на журнальний столик, увімкнув хороший фільм, який здатен розшевелити твою тонку саркастичну натуру. Щось в стилі Макдонаха. Зійде і вже старенький "Бійцівський клуб". Окуляри відбивають екранне світло, очі починає їсти невидимий ворог. Так і осліпнути скоро. Не дай, Боже. Щось під'їв. Зателефонували батьки. Шаблонні питання — шаблонні відповіді. Хоч за цими шаблонами й конфліктами ми знаємо, що любимо. Трохи злий. Сусіди вкотре проводять "Versus battle" під моїми дверима. Їх мала донька вже другу годину бовтається у ванній, та так бовтається, що я все те чую за метровою стіною. Невже не чули за економію в найбіднішій країні Європи? Сьогодні зрозумів, що не хочу дітей. Принаймні — чужих. Бісять. Ти ось так інколи відволікаєшся, повільно "повзеш" на цвинтар, ніщо не тривожить твоє тихе життя, як тут у двері стукає минуле. Його їдке с...

ЧИТАТИ

Я І ВІЙНА

Війна триває. У країні хвилями триває мобілізація. Ворогів так багато і плани на відвоювання всіх територій настільки ствердні, що доводиться поповнювати військо новими захисниками, які уже не внутрішнім поривом, а вимушено боронитимуть ваші та наші домівки від концентрованого зла. Психологія ухилянта зрозуміла: можна знайти зручне виправдання, щоб не йти воювати. А можна просто сказати правду самому собі й звільнитися від ланцюгів скупої брехні, якою прагнеш вибілитися перед тими, хто вже пішов на фронт. Насправді у визнанні боязні перед смертю немає нічого постидного. "Бахмутська м'ясорубка" нівелювала не одну тисячу життів і перспектива стати ще одним дерев'яним хрестом на могилі – не дуже живить бажання. Війна охоплює океаном доль, які закривають своїми тілами кулі та осколки, що летять звідусіль у беззахисні душі людей, у їхні будинки і їхнє життя. Війна безжально увімкнула калькулятор, цинічно додаючи нові й нові значення до загиблих героїв і нікчемних злочинців...

ЧИТАТИ

НАЗАД У РЕАЛЬНІСТЬ

Мені з дитяти дуже часто снились дивні сни. То снився бог, який на випаленій війною землі неначе за руку довів мене до розп'ятого мене самого ж. То снилися побоїща на забудованій з малечі знайомій землі, де зараз лише високовольтні стовби й чисте поле. То у думи приходили образи — прості образи війни й протистоянь, солдатів, руху військової техніки. Я наче готувався до 24.02. Підсвідомо я відчував майбутній тренд, хоч як і всі — відмовлявся у нього вірити. До останнього. Справа не в тому, що так малася на увазі доля якогось пророцтва, а радше в очевидності незворотності деяких речей та процесів. Це як розуміти, що на спливі дня настане ніч, зійде місяць й розкине місячне сяйво по глухій теміні. Це як усвідомити закономірну і незворотну плинність людського життя. І так війна прийшла майже непомітно... Але й так само швидко, як день змінює ніч і навпаки. Прильоти ракет, людський хаос із намагання ринутися на Захід, динамічна колотнеча армій: все нагадувало страшний сон. Хотілося якчи...

ЧИТАТИ

РУХ ПО КОЛУ

Коли ми з дружиною буваємо у батьків, я щосуботи воджу її до церкви у місто. Поки вона відмолює свої та мої грішки, я знаходжу собі зайняття: то про спорт почитаю у телефоні, то музику послухаю й поспіваю, то намагаюся перевірити свої ораторські навички, виголошуючи монологи "в нікуди", наче перед багатотисячною аудиторією Зеленський. Але найбільше я люблю досліджувати людей. Особливо у ті моменти, коли вони мене не помічають. Це буває доволі веселою оказією. У центрі міста, де стоїть "найвідоміша" житомирська каменюка, я на автомобілі "носом" втикаюсь у бордюри й просто спостерігаю за тими, хто ці бордюри витоптує. Є люди, які вигулюють домашніх тварин у сусідньому парку. Таких найбільше. У їхніх повадках простежується якась рутинність та втомленість: наче під дулом рашистського пістолета вставати о 9-ій ранку в суботу, щоб на повідку тримати своїх блохастих шавок й чекати, поки вони винюхають й висцикають свою "суботню дозу". Або щоб "задо...

ЧИТАТИ

КАТАСТРОФА ЧАСУ

Як же катастрофічно плине час... Вповні я зміг осягнути це під час зимової відпустки. Здається, ти не спиш до обіду, нікуди не поспішаєш, але твій внутрішній стержень гаком тягне вниз невідомий поспіх. Він наче стимулює тебе хвилюватися й заднім числом нараховувати у темпі хвилини чи то секунди. Ось так лежиш, нікуди навіть вийти не прагнеш, чекаєш на дружину вдома і просто спостерігаєш як фіналізується день й наступає груднева та доволі депресивна темінь. Та і люди навколо: вони займаються рутиною, для них час не такий вже й помітний, лише випадково натикаючись на старі й пожовклі фотографії дитиства, чи то виявивши нову зморшку в дзеркалі, чи то нову хронічну болячку на знімках рентгенів. Під кінець року гарантовано мислитимеш категоріями "я ось цього не встиг зробити", "наступного року знайду часу більше", "ще наче як вчора сиділи за різдвяним столом і бідкалися, що не так давно сиділи за подібним столом, але ще рік до того". Прямо на очах рост...

ЧИТАТИ

2021

Я у човні. Гребу, щосили та намагаюсь не думати: скільки там ще лишилось? Опустив голову і просто чекаю. Зірвавсь, не витримав — порвав кільця на руках і ногах — вирвавсь. Після цього відпочив, набрався сил, хоч і вислухав багато шуму. Цінний досвід, гарний час, але Джанго потрібно летіти. Знайшов новий щабель — кручу далі життя педалі. Я стараюсь. Спочатку важко, далі простіше: мабуть, так і відразу хотів. Не те що рабом на галері веслом махати — тут більше ногами. Але вже не голодний — наситивсь, від'їв боки й тепер вже не так цікаво бути в комфорті. Ох, так! Зона комфорту. Я любив її. Любив цілком і з запаленою душею, пристрасно і з болем. Я себе накрутив, що лиш вона сидітиме сумна й вбиратиме як вино весь негатив і надлишковість із думки та тіла. І я полишив її. Полишив, як погану машину. Ну як лишив? Мені допомогли лишити. Я майже не пручався. Так буде правильно. Новий щабель: лізу високо, як тільки міг у думці. Згадується 2016 рік, Говерла: здавалось, доліз до вершини, але ж...

ЧИТАТИ

ЧАСТИНКИ

Останнім часом я часто почав думати про батьківство. Зараз мені здається, що я відкрив для себе нову істину у цьому питанні. Так, мені вже незабаром "стукне" 31, й вже вік наче вимагає подумати про це, проте ставлення змінилося. Це факт. Мабуть докорінно. Ні, справа не в тому, що я старішаю. Просто все частіше і частіше батьки починають підбивати нас до дії, позаяк їхнього часу не меншає – вони ще хотіли б побачити наше батьківство, осягнути спадкову частинку себе й передати всю любов та знання у пам'ять про себе, як про хороших дідусів та бабусь. А ми що? Ми не сумніваємось. Але поки знаходимо дуже логічні відмовки. Так, ми не проти перейти на новий рівень, однак... війна (зі всіма витікаючими – ракетні обстріли, шахеди, тривоги), потрібно в медичному плані всеціло перевіритись, здобути фінансову подушку, обдумати все, розпланувати. Такі реалії 21-го століття: ми всі наче намагаємося грати у стратегів, передбачаючи сценарії майбутнього. Хтось намагається перемогти на пол...

ЧИТАТИ

ДИВНА ВІЙНА

Воювати не хочеться. Затягнувся безфільтровою цигаркою, підправив шолом на чолі й обперся об редут. Вибрав «острівець» між цього багна — січень на диво дуже теплий, аж бридко: шинель з'южіла від вогкості й почала мішатись з матеріалом — сіріє та марніє. Обіперся спиною, задер голову в небо — випускаєш дим. Чорт забирай! Най пташки співають! Озирнувсь... Всі по кутках сидять, чекають, коли закінчиться недовоєнна каша. Лякали ворогом, говорили, що піде німчура через наші набудовані оборонні лінії. А де вони? Стоять на своїх позиціях, тільки лякають чи то поляків, чи то норвежців, а у нас тут — у Франції: наче і тихо, тільки тумани у січневу пору — це якось не дуже атмосферно. Пролетить кілька шалених куль, поперегукуються – і тиша... Ми ж переможці всі тут — але так хочеться додому... Якщо Гітлер нікуди не йде, так чому тут сидіти? Вдома — у Тулузі є справ і побільше. Теща хворіє, дружина чекає нашого первістка: сподіваюсь, хлопчик. Але і від дівчинки відмовлятися не буду. Ось так пу...

ЧИТАТИ

ПОЧУТТЄВИЙ АЛКОГОЛІК

Я наче алкоголік, який так полюбив твій життєдайний й терпкий напій, що вселяв своїм смаком, своїм барвистим та палючим потоком врелаксовану нескінченними мареннями дійсність. Розклавшись у величезному кріслі – потроху розпивав кожну наступну "партію" і ошелешений феєрією, тією неймовірною загравою – почував себе вершителем божої волі, яка неслась стрімголов магістралями шаблонних буденностей. Закінчувалась пляшка, інша… Наставало похмілля. І я знову починав фанатично шукати хоч краплинку твого напою, який мав вкотре витягнути мене з ями цілковитого самознищення. Хоч це і позбавлено будь-якої логіки, але навіть і не помітив як ти спричинила у мені цю приємну хронічну залежність. Наступне: СПОЖИВАЦТВО 2014 > 2015 жовтня 13, 2014 – ПАЦИФІКАЦІЯ серпня 28, 2014 – ГРЕНЛАНДІЯ травня 23, 2014 – СПОЖИВАЦТВО квітня 20, 2014 – ПОЧУТТЄВИЙ АЛКОГОЛІК

ЧИТАТИ

ЕМОЦІЙНИЙ БРУД

Був наче собака дурнуватий – кидало мене то до чужої ласки, то до ніг двоногих пройдисвітів. Жартома кусав – отримував болісного копняка. Боючись стелився у пилюку – отримував жалість, але не отримував чухливого заохочення за вухом чи бодай долоні на морді. От такий звичайний і дурнуватий пес, який вештався від помийки до помийки у пошуках світу білого. Якось так звучатиме 90% мого тексту тут. Це якщо дуже спростити. Справа в тому, що ця писанина, мабуть, уже давно перетворилася на симбіоз уяви, ниття і графоманії. В Острозі був колега, який дуже добре писав вірші. Я теж писав доволі, але у нього хоч творчий порив завжди є. То він якісь цикли і збірки формує, то експерименти реалізує, то пише різними форматами, мовами. Видко, що йому то все дуже близько. Бо він у всіх сенсах митець. Не як у Подерв'янського, звичайно ж, а насправді. Мені ж для написання завжди потрібна була емоція. Біль від нещасливого кохання, окрилення від радостей, сум від втрати. Це схоже на впорскування відпові...

ЧИТАТИ

MOLBΞRTON

Шукати в цьому блозі