Ти перекрила мені кисень, наступила на горло і не даєш ні слова сказати, ні думки іншої створити, а я, мов той Деладьє, чи то Чемберлен, – мирно і пацифістично лежу на земельці й потураю твоїй агресії, зовсім не противлюсь, не пручаючись корюсь й відчуваю солодкий дух поразки. Все нові й нові програші на редутах фронтової колотнечі. Ти наступаєш і відступаєш, а я, як останній телепень – думаю, що головний удар ще попереду. Я стою, мов вкопаний, а тобі… тільки б вистрілити десь під серце, щоб кров текла повільно-повільно; щоб я страждав, щоб я знав, що то все тая мана, яка гартує мою доблесть й мій порив. Та він зникає й відчуваю відразу, що дзвенить дивним перегуком у моїй голові одна і та ж думка: "Не втримаюсь". Ти не розумієш, що моя доблесть, що моє терпіння можуть заржавіти, можуть проломитися від гнилого потоку часу, від людей, які чигали й плювали мені в слід, намагаючись змішати мої почуття з тим лайном, що вони називають "любов’ю". Мене нудить від того моде...