MOLBΞRTON

Незграбне усвідомлення «що приємно», а що ні, поспішність і непотрібний офіціоз. Без розслабленості й взаємодоповненості — лиш на голій пристрасті далеко не виїхати. Тут потрібно поступитися свободою, злитися воєдино, зчинивши емоційний вибух тисяч й тисяч Хіросім, які осадом випадуть у вигляді грації, податливості та ейфорії. Не потрібно шукати філософію щастя, варто лиш навчитись відчувати. Себто знайти розуміння до того. Це завідома гра на програш. Чому? Бо лиш ховаючи свій егоїзм можна розгледіти обриси ствердної щирості.  Не потрібно фальшивим набором «стимулювати» любов — вона сама прийде через вимріяні контури й вигини, через губи, які увіп'ються у її шию, через розгублений й цілеспрямований пристрастю погляд, через кокетливість і грайливість, через «ми» і «дякую», через «так» і «будь ласка», через розпечені жарівки ламп, через «хімію», запахи, тепло і мимолітні візуальні шедеври. «Це варте картини. Хоча ні, картиною і задумом не передати того безмежного потоку сатисфакції, ...

У нас є шанс написати нову історію. Ніким не викривлену, ніким не споганену. Ти так часто буває виправдовуєш своє нерозуміння сумнівними концептами. Тобі простіше думати, що сумнів допоможе полегшити болісну трансформацію тебе у цій інформаційній безвиході. Я закладаю тобі логічний сумнів, а ти розвивала його у сумнів нелогічний. Моя раціональність наскочила на твою ірраціональність. Зараз нам випала нагода поєднати нелогічність й логічність у єдиному переплетінні, яким ми можемо зламати всі ті бар'єри, які мали б нас роз'єднати. На нас дивляться, як на хворих шизофреніків, які закохано міксували вогонь з водою, емоції з флегматизмом, пристрасть з ніжністю. І з того виходить доволі ритмічна й гармонійна композиція, яка подобається і тобі, і мені, якою ми написали самі собі гімн протесту проти нас самих, тому що в іншому житті ми просто плюнули б на все це, вважаючи, що буде ліпший шанс знайти щастя, пропустивши щастя справжнє і щире. Наступне:   НЕУЧІ      Попереднє:...

А знаєш, я не хочу нічого руйнувати. Ми з тобою занадто різні: у нас не збігається ні бачення на життя, ні інтереси, ні думки. Ми повні антиподи з тобою, сонечко. Ідеологічні вороги, опоненти, різні світи. Різниця настільки суттєва, що мимоволі й ти, і я задумуємося про те, що якось парадоксально і загалом ненормально, що нас ось так замісило у мисці того почуттєвого тіста. Щось ліпимо-ліпимо, а що з того буде? Ти вся у сумнівах не тільки щодо якогось майбутнього. Ти вся у сумнівах стосовно себе і стосовно мене. Я не мрія дитинства і не супергерой: розуміючий, чуйний та ніжний у твій бік. Але тебе вічно гризе якась недостача чогось «свого» у тому переліку, оскільки в тобі закладена якась хронічна недооцінка мене.  Ти говориш, що хочеш «по любові», але інші фактори так само грають суттєву роль, тому що ти ще тільки вчишся жити й твої намагання зараз спрямовані на швидкоплинне намагання увібрати весь «смак» того життя.  Я це розумію. Ти чутлива, добра і мила. І ти так само не мр...

Персональна індустріалізація – масштаби виробництва гігантські. За цими залізобетонними конструкціями намагаюся вгамуватися свою справжність.  Роками я будував свою дамбу. За нею я ховаю емоції — багато емоцій. Їх так багато, як риб у ріці. Вони різні, різний раціон мають і по-різному їх виловлюєш з того русла, яке підняли ті дамби. Багато-багато емоцій. Навіть батьки не знають наскільки багато. Я боюся себе у них. Як боюся плавати біля тої дамби — хто його зна, як поведе себе річкова стихія? Чи не затягне у вир потоку, чи не розчавлять вентилі? Тоді я зовсім інша людина — як батько після оковитої. Мене п'янить той стан, змушує забути на мить, що не лише показовою стриманістю ти можеш апелювати до цього гіперемоційного наркомана у тобі. А коли він приходить — тоді хоч тікай. Слабка і вразлива персона — жалюгідне видовище. Від того образу стриманого й виваженого чолов'яги не залишається й місця. Образ-образом, а коли ці емоції хлищуть не до якогось відчуття (хоча і до нього тако...

Вдихаєш повітря повільно і глибоко, наче граючись з ритмікою, перебираючи віртуозно такт тієї процесії. Задоволено закрив очі й перекочуєш поволі голову з однієї сторони в іншу — очі забігали орбітами, голова пуста. Звуки гострішають, вчуваєшся в те, як завиває за вікном вітер. Вібрації по дзеркалу, що стоїться поруч біля стіни — чутні й ледь помітні. Від тепла батарей погойдуються врослі в глечики вазони. Погляд в'язшає і тускніє, очі стають трішки вогкими. Потрібно визнати, що я до краю розчиняюсь у таких моментах. Цей дивний відрізок іменується «ейфорією».  М'язи максимально розслаблені, серце рівно починає бити, а передсонна меланхолія окуповує будь-яке намагання далі рухатись — ти максимально розчиняєшся між тиші й дуже влучного фону ззовні. То просюрчить уже згаданий вітер, то почується миле табанення алюмінієвих підвіконь, то прошумить караваном автомагістраль у танго жовтого листя. Ти намагаєшся увібрати кожну піщинку такої розслабленості й з плином розумієш, що у тебе ...

Що таке осіння хандра? На щастя, не знаю. Знаю інше. Коли у твоєму житті наступає довгоочікуваний момент, коли ти цілком і беззаперечно закохався й ще краще — коли це почуття абсолютно взаємне, тоді, здається, все повинно рухатися у вірному напрямку. Здається, що ось там за рогом немає місця для хаосу, паніки, депресії, зневіри, демотивації. Ба ні, так не буває. Якщо десь прибуло — десь убуло. Бердичів. Сірим серпанком підіймається вогке повітря, розріджуючись платформою, перегукуючись з вітряним танцем листя і зростальними вібраціями та гуркотом від прибуваючого потяга. «Наче встигаю», — подумалось. Стою, затягуюсь вигаданою цигаркою, видихаю повітря у хмаристе небо — тут зривається пискливий сигнал локомотива й ти різко повертаєш голову: чути, як тріщать рейки під багатотонним ешелоном. Трошки всміхнувсь — вже почав уявляти, як доїхав до пункту призначення, як починаються розмови, які теми обговорити треба, кому що сказати... А поїзд рухає — вже близько. Підняв сумку з платформи, зад...

Майже втратили пацієнта... Білі тунелі, світлове цунамі й голова обертом. Там не було абсолютно нічого — цілковита пустка й мізерна надія на щось. Там була емоційна яма і вкрай цинічна оцінка своїх відносин з людьми. Я плавно скотився до соціального використовування зв'язків, задурював голови наївним, обіцявся прийти й забувався. Я не бачив нічого путнього у якихось інститутах і просто бастував проти здатності відчувати. Але мене випадково повернули з того світу. Неочікувано вийшло, адже випадок і направду здавався безнадійним. Пацієнт банально не вмів жити, бо не хотів знову встріти пустку ресторанних тарелей. Там захоплені музи кромсали своїм столовим набором твій делікатесний витвір, дзвінко перебираючи то ножем, чи виделкою — ніби й насолоджуючись, наче і окуповуючи кожен момент не менш цинічною байдужістю. Час пішов, пішли й музи, проте хаотичні намагання достукатися до того каменю, який мав ритмічно відбивати кожен почуттєвий такт, дали неймовірний результат. Дихання частішає...

Чому в Україні стільки озлоблених? Чому люди черствіють? Маю своє пояснення. Все, мабуть, тому, що «інші» люди — абсолютно не відчувають граней реальности: для них все багаторазово дозволено. Їхня фанатична помішаність свободою дозволяє абсолютно довільно розпоряджатися довірою, добротою і найголовніше — часом тих, хто хоч якось намагається грати за правилами. Уявімо київський метрополітен. Метро «Лук'янівська», скажімо. На «вхід» стоять чудові й «прийнятно-сучасні» пропускні турнікети (якщо їх можна так назвати). Здається, кинеш жетончик/проведеш карткою і можеш свобідно летіти підземкою до іншого кінця міста. Ба ні — можна ж «на халяву» проїхатися, навіщо платити більше?  Поки якась тітка Натаха обговорює п'яту серію серіалу «Есмеральда» і поліціянти незавуальовано «нюхають хмари» — можна не ловити окуня дарма, а збагатіти аж на цілих 8 гривнів! Ідея для стартапу, так би мовити. Я аж ніяк не претендую на ролю такого собі моралізатора, бо сам є серед числа тих, хто іноді може ...

Важко повірити в якусь містичність тоді, коли ти на власному прикладі бачиш, яку катастрофічну залежність має плин від твоєї ж дії. Тебе ж ніхто не штовхав до того — сам вирішив вчинити або ж не. Архітектори долей сидять у кожному з нас. Малі й не дуже майстри гідні мурувати різносортні конструкційні витвори. Просто для одних були профтехучилища, а для інших й у помині не було. У одних матеріал був необхідний, а інші лінькувалися й задкували жити далі у своїх земляних сирітських хибарах. Тому один вимурував домину триповерхову, а інший ліпить з гівна і палок радянську гробоподібну коробочку. Наступне:   ПІДГОРІЛО      Попереднє:   СПРАВЕДЛИВІСТЬ 2018  >  2019  >  2020    грудня 31, 2019 –  НЕУЧІ листопада 05, 2019 –  АЛОГІЧНА ЛОГІЧНІСТЬ жовтня 23, 2019 –  ЕГОЇСТИЧНИЙ ДОБРОДІЙ жовтня 17, 2019 –  СУМНІВ жовтня 10, 2019 –  ЕЙФОРІЯ жовтня 01, 2019 –  ХАНДРА вересня 26, 2019 –  КЛІНІЧНЕ ПОВЕРНЕННЯ...

«Хочеш справедливості — читай казки». Ця життєва істина на багато що вплинула особисто для мене. Випадково пролунавши з уст куратора нашої групи — вона назавжди закарбувалася у часі. Щораз переконуєш себе, що вона десь там є: оце забрів бува у незнайому місцину й шука її за кожним деревцем, під кожним кущем по дібровах... І не хочеться вірити, що ті вільні пошуки правди раптом натикаються на жорстоку людську примітивну грубість.  Буває плутаєшся від почуття жалю й аж до жаги помсти для двоногих виродків, які тільки те і роблять, що зменшують бажання любити собі подібних. Дітей вчать сприймати на віру, але не вчать сприймати по суті. Ти ж не знаєш, яка людина буде на наступному кроці, на що вона здатна й що для тебе заготує.  Нема ніякої долі. Є лише набір невипадкових дій злодіїв та добродіїв. Якщо описати все це єдиним визначенням — «життям», тоді «життя» часто несправедливе. Воно забирає невинних, найдобріших і найлюдяніших серед нас.  *** Падав дощ, людський гамір пере...

Справа навіть не у словах. Справа у розгардіяжі душевному. Справа у проблемі у головах. Тобі у снах сунули ті оборонні редути Першої світової, де танки пролітали повз встелені трупом окопи, де під густим димом від спаленої кимось трави лежало усвідомлення принциповості війни між собачою лінню, яка прагне віднайти реванш й хворобливою жагою вивищитися над щасливими володарями паперово-картонної величі. Фікція — проєкція внутрішніх переживань, примітивна лякалка для дітей, які шукають ствердності своїх страхів. За тими біло-сірими дверима в нікуди ти відкрив і побачив розіп'яте тіло з характерними релігійними символами. А навколо – річища крові, важкий запах чаду й шматки колючого дроту. Голос у дикторському тоні презирливо різко сповіщає тобі: «ти не помилився, там написано твоє ім'я»... Світло обривається й тиша захопила афтершоком. Кожному з нас вистачає волі шукати причину власних діянь у вивищеності стремлінь і магічному поясненні кожного вчинку. Демони воюють з богами, анге...

Останніми місяцями погано сплю. Точніше кажучи — погано змушую себе лягти спати раніше. Звідси й постійно варений стан, град запитань щодо настрою, розсіяність та стриманий стан агресії. Зібрався додому — колежанка по роботі теж іде: виходимо з офісу. Обоє наче зібралися «слухати музику», аж поки хтось бува не заведе розмову із простеньких запитань — чекаючи не дуже ствердних відповідей.  Потім підземка — очікуєш проїзду вагонів, щоб сказати свою репліку, далі стаєш їхати: поки вітер доймає до барабанних перетинок — ти через скло дверей відстежуєш реакції. Потім виходите — знову кілька коротких запитань, перехід до Хрещатика і новий потяг.  Схилився, щось розповідаєш, стараєшся не видаватися занудою (навіть у такій несприятливій для спілкування обстановці). Потім помічаєш декілька деталей — задумливо втупився у табло списку прибуття до станцій, на фоні слухаєш її історії.  — Ой, а ты разве не выходишь на Шулявке? — Блін, вибач, проспав станцію. Бувай. — Удачи! Потяг. Наст...

Я завжди змінював свій підпис. Щось не подобалося, шукав якихось штрихів, які відповідали б моєму внутрішньому стрижню. Закарлючки, завитушки, лінії — все здавалося дуже простим і правильним, допоки справа не доходила до паспортів. Огидний розчерк руки і все — бридке тавро у документі.  Плював на те і шукав новий варіант, надіючись у майбутті поставити «правильний» підпис, який подобатиметься мені найбільше. І поки я не віднайшов тієї постійності — мусів йти далі життям. Кожна невдала спроба сприйняти той клятий підпис супроводжувалася перегортанням нової сторінки документів, де вже списано було все тими «спробами».  Чорнила геть закінчуються — купуєш нові.  Сидиш до третьої ночі й «набиваєш» руку новою «карлючкою», новим самовираженням. Цим ти себе наче готуєш до відповідальних й таких важливих життєвих кроків, коли прийдеться ставити свою кляксу під вироком собі (може й не собі, а комусь). Тим самим ти ствердно погоджуєшся: моя відповідальність там була і я готовий за ц...

Небо заграло пензлем — розмалювало захід кількістю фарб, драматизуючи світло густими грозовими хмарами, які наче випліталися із піднебіння й розхристували загравою тіней весь горизонт. Здійнявсь на гірку щебеню, стоїш замріяно, обіпершись об тин, а з-під ніг коротким гуркотом потроху спадають камінчики...  Десь вдалині соловей заспівує ось уже третю пісню, а здалеку доймає ехом гавкіт корчунських псів, які незадоволено перегукуються з однієї частини села до іншої. За Лонкою хати наче поснули, а ближче до діброви — у долині впав сивий туман. І ти не можеш усвідомити, як можна було б затаврувати у часі цей чудовий момент.  Як же зупинити тебе, часе плинний? Осьо і пролітав над хатою дзьобач лелека, спрямувавшись у те саме загравне небо, розчиняючись у променях заходу сонця. Як швидко він зник — най не помітив. Наступне:   ПІДПИС      Попереднє:   ПОНЕДІЛКОВИЙ ВІВТОРОК 2018  >  2019  >  2020    грудня 31, 2019 –  Н...

«Понеділковий» вівторок закінчується близько одинадцятої вечора зі стійким запахом паркого повітря, липким тілом, крутінням ніг і сонливо-втомленими вгрузанням фізіономії у подушки. Голову то підіймаєш, то опускаєш — повідомлення в «телезі». Щось не дуже важливе — можна пропустити. «Не заснути!», — закінчити черговий день у відключці якось не хочеться. У коловороті недосну збагнув, що всім хочеться прожити 100 років, побачити вдовіло, відчути нові емоції, зустріти нових людей, але таких моментів радості — просто мізер. Більшу частину часу люди займаються прискоренням своїх страждань. Для них кожен день перетворюється у муку, кожен день за каторгу годен й вічно чути постійне ниття: «Коли ж уже там закінчиться цей довбаний понеділок? Вівторок? Коли уже п'ятниця? Ой, почекай, Субото! Зажди, Неділе! А-а-а...» З того і виходить, що для повного й натхненного життя людина виділяє собі 10% часу. Решта — турботи, проблеми, ниття та муки.  Потім люди зустрічають собі подібних «половинок», пр...