MOLBΞRTON

Вчора прибирали кладовище. Точніше – ставили пам'ятники. Вже майже кожному родичеві встановили їх. Пам'ять має жити. Зізнаюсь, що я водночас ненавиджу і "з розумінням" ставлюсь до таких місць. З ненавистю – бо ж тут горе, сльози, страждання, крики душ й ріки сліз були пролиті та ще будуть пролиті. "З розумінням" – ну бо ж має бути таке місце. Це невід'ємна частина нашого життя. Мені завжди там було важко знаходитись. Не люблю кладовища загалом, хоч і прожив біля такого з них майж 2 роки. Водночас сьогодні я відкрив для себе щось трошки інше. Звично пройшовся до бабусі Галини і дядька Юрія – "привітався". Далі повернув до іншої бабусі – Євгенії і дідуся Миколи. Обперся рукою об постамент – нахлинули думки. Захотілося враз обійняти цих рідних мені людей, яких вже так давно немає поруч. Привітатися як завжди – з кожним по-своєму, як це вміли робити тільки ми і лише між собою. Як-от з дідом Миколою: приходив до кімнати, де він частенько сидів ...

Був наче собака дурнуватий – кидало мене то до чужої ласки, то до ніг двоногих пройдисвітів. Жартома кусав – отримував болісного копняка. Боючись стелився у пилюку – отримував жалість, але не отримував чухливого заохочення за вухом чи бодай долоні на морді. От такий звичайний і дурнуватий пес, який вештався від помийки до помийки у пошуках світу білого. Якось так звучатиме 90% мого тексту тут. Це якщо дуже спростити. Справа в тому, що ця писанина, мабуть, уже давно перетворилася на симбіоз уяви, ниття і графоманії. В Острозі був колега, який дуже добре писав вірші. Я теж писав доволі, але у нього хоч творчий порив завжди є. То він якісь цикли і збірки формує, то експерименти реалізує, то пише різними форматами, мовами. Видко, що йому то все дуже близько. Бо він у всіх сенсах митець. Не як у Подерв'янського, звичайно ж, а насправді. Мені ж для написання завжди потрібна була емоція. Біль від нещасливого кохання, окрилення від радостей, сум від втрати. Це схоже на впорскування відпові...

Вкотре знаходжу натхнення писати о третій ночі. Інколи здається, що це мій набільш продуктивний відрізок доби. В очах розпливається, немов повені в оренбурзі, а в голові ньютони і декарти малюють формули, виводять теореми. Зараз все складається у доволі цікаву композицію, яка мов концерт Горовця – зачіпає найненалаштованіші струни десь в жерлі найглибшого і найстрахітливішого в житті вулкану. Відповіді завжди очевидні, навіть якщо не ставити прямих запитань. Проблема наших сумнівів у простоті відмовок й майстерності брехні перед собою, але я не намагаюсь авантюристично полетіти на Марс з тим всім вантажем. Мені важливо дослідити кожен атом на ложі здобутого титанічною працею мікроскопу, навіть якщо те ложе – то платформа для мого космічного корабля десь далеко в морі. Скажімо так: я йду впевнено шляхом, обабіч пролітають різні люди в попутному напрямку, немов мікроби на реактивних снарядах. Наче колони біженців, які їхали нам на зустріч по "немирівському шосе" на Вінницю. Баг...

Останнім часом я часто почав думати про батьківство. Зараз мені здається, що я відкрив для себе нову істину у цьому питанні. Так, мені вже незабаром "стукне" 31, й вже вік наче вимагає подумати про це, проте ставлення змінилося. Це факт. Мабуть докорінно. Ні, справа не в тому, що я старішаю. Просто все частіше і частіше батьки починають підбивати нас до дії, позаяк їхнього часу не меншає – вони ще хотіли б побачити наше батьківство, осягнути спадкову частинку себе й передати всю любов та знання у пам'ять про себе, як про хороших дідусів та бабусь. А ми що? Ми не сумніваємось. Але поки знаходимо дуже логічні відмовки. Так, ми не проти перейти на новий рівень, однак... війна (зі всіма витікаючими – ракетні обстріли, шахеди, тривоги), потрібно в медичному плані всеціло перевіритись, здобути фінансову подушку, обдумати все, розпланувати. Такі реалії 21-го століття: ми всі наче намагаємося грати у стратегів, передбачаючи сценарії майбутнього. Хтось намагається перемогти на пол...

Довгий шлях додому...  У моєї дружини помер батько. Хороший був чоловік, добрий. Повсякчас він був радий бачити нас у себе вдома, оповідав цікаві історії й намагався бути максимально відкритим. І, мабуть, ставав емоційно подавленим, коли ми вирушали назад дорогою до Києва, позаяк після того топив свої дні у чарці. А коли він вже важко хворів, то по нашій присутності наче перероджувався, був активним і бадьорим. Коли їхали – повний відкат, йому форсовано гіршало. Довгих 5 годин в теміні у вихідний день, часто в несприятливу погоду – так доводилося нам вертатися по перелатаній "одеській" трасі до столиці. Важкий шлях. Як і його життя загалом. Жаль, що фінал тата Жені стався саме зараз, коли ще можна було радіти життю, виховувати внуків і допомагати нам вповні відчувати радість опіки батьківства. Однак діставши сумну звістку про те, що він покинув нас назавжди, цього разу ми їхали у будній день у протилежному напрямку. Ще було геть вдосвіта і зима, схоже, скорочувала свої фронти...