MOLBΞRTON

Як же катастрофічно плине час...    Вповні я зміг осягнути це під час зимової відпустки. Здається, ти не спиш до обіду, нікуди не поспішаєш, але твій внутрішній стержень гаком тягне вниз невідомий поспіх. Він наче стимулює тебе хвилюватися й заднім числом нараховувати у темпі хвилини чи то секунди.  Ось так лежиш, нікуди навіть вийти не прагнеш, чекаєш на дружину вдома і просто спостерігаєш як фіналізується день й наступає груднева та доволі депресивна темінь.  Та і люди навколо: вони займаються рутиною, для них час не такий вже й помітний, лише випадково натикаючись на старі й пожовклі фотографії дитиства, чи то виявивши нову зморшку в дзеркалі, чи то нову хронічну болячку на знімках рентгенів.  Під кінець року гарантовано мислитимеш категоріями "я ось цього не встиг зробити", "наступного року знайду часу більше", "ще наче як вчора сиділи за різдвяним столом і бідкалися, що не так давно сиділи за подібним столом, але ще рік до того".  Прямо на очах рост...

Війна викарбовується кривавими літерами. Вона рутинізувалася, сприймається як щось нормальне. І вже нові звістки про те, що хтось загинув десь на Сході не сприймаються так емоційно. Емпатія притуплюється і розбивається об втому від постійного стресу. Немов тебе щодень хтось катує одними і тими ж методами, а ти вже змучився щодень повторювати одне і те ж "не винен" і десь мимоволі підламуєшся. Час підмиває твої фундаментальні світоглядні одиниці й споруда починає свій довільний рух. Дивно, що, здавалось, така міцна й важка життєва конструкція здатна "схлопнутись" як паперовий будинок від крилатої ракети "Онікс". А на папері – буденні історії життя людини під час війни, що прописані скупими рядками з літер, які кровоточать. Все більше і більше тих серед нас, які пішли на фронт. Все більше і більше друзів та знайомих там. Все більше і більше звісток про "200". Все більше і більше це здається дуже поганим сном. Сном, який ти вже якось бачив, здригавс...

У своїм житті я обираю ідеальні патерни. Або намагаюсь обирати – вже як виходить. Поясню таку селекцію на прикладі музики. Часто я цим займаюсь, коли маю достатньо вільного часу і прослуховую улюблену класику. Меланхолія фортепіано Шопена чи то Баха, можливо навіть послухати сучасної класики типу Макса Ріхтера – не має значення. Головне – щоб композиція торкалася до всіх струн задубілої часом душі. Так, а до чого тут патерни? У тому, що деякі композиції я не можу слухати в різних інтерпретаціях, окрім "ідеальної". До прикладу, "Угорська рапсодія 2" Лішта – тільки у виконанні Володимира Горовця у 13-хвилинному записі 1953 року. "Форсування" типу американського віртуоза Лана Лана мені незрозуміле і грубе.  Це чисто суб'єктивна історія, але слух одразу ріже "не перфектне" виконання. Так склалось, щоб слухати, скажімо, Шуберта "Der Doppelgänger", я обов'язково шукаю виконання Дітріха Фішера-Діскау (теж найповільніше). Без нього Шубе...

Я намагаюсь зрозуміти свій стан. Скидаюсь наче субота на неділю, намагаюсь набрати побільше повітря, мов товстолоб у серпневу спеку від недостачі повітря.  З'южівся клубками пилу у пустельній дорозі, терпеливо наклав турнікет, зціпивши зуби, як лезами бритви по шкірі – до крові.  Випадково прислухався до крику коршунів, які мов бурштинове намисто обволікують гадюками жіночі шиї небесні простори. Велосипед, передпосадова дорога, скупа курява: палить просто як у пеклі. Я злінився писати. Рідко знаходжу най секунду для думки на щось створити, на роздуми. Раніше – вірші, проза, музика, плани, мрії, карти життя, а зараз лише рутинна і монотонна праця.  Часто кажуть, що слово, творчість, мистецтво – це зброя. Так ось, мабуть я цілковито демілітаризувався. Мої бомби і ракети передали тупому сусіду "на зберігання", літаки стратегічної авіації порізали й спродали на метал до Європи. Немає чим відповісти на тупі, але болючі агресії. Мені важко запхати свій задум в риму, важко налаш...

Ідея буває заразнішою від найстрашніших вірусів. Гірше від ебол, коронавірусів і вісп. Як засяде, укоріниться, заклякне – най спецтехніка не допоможе. Головне – щоб вона знайшла зручний момент й вчепилася всіма щупальцями, молекулами та атомами у думки. Не так важливо, хто ти є і ким. Не так важливо, який ти маєш освітній або ж інтелектуальний рівень, рівень амбіцій та можливостей, позаяк ідея тебе охоплює, обіймає як матір малу дитину. Вона пахне молоком, віддає теплотою і з нею спокійно та неспокійно водночас. Вона п'янить і дурманить, втягує, мов болотна трясовина не тісно притулений до ноги чобіт в багнові глибини. Й коли мозок віддається цілком, немов хтива монахиня закінченому ловеласу, очікуючи на довготривалу насолоду з щасливим продовженням, реальність може виявитися куди іншою. Ейфорія від прихапцем формованого плану завоювання світу меркне від скорого усвідомлення помилковості поспішних і відверто непрорахованих рішень. План був не такий вже й ідеальний. З часом ідея не ...

Мені моє оточення іноді нагадує житомирський струмок Рудавка. У Києві живемо на Шулявці: перший поверх, "сталінка" з бункером. Перед вікнами іноді не дуже чисто. То сусіди зверху підгодують голубів, то листям засипле, то трава "під 2 метри"... Загалом – багато клопоту. Однак у ЖК є такі собі дідки, які й сміття збирають, і траву скосять, і листя згрібають. Роблять все те "на совість" – ні причепитися, ні кривого слова сказати. Підметуть, де треба, підрихтують все доладу – це дуже рятує сіру панельну коробку. І не проходить й дня, як на "вилизані" клумби якась бидлота візьме й скине чи то кілька пластмасових ящиків, чи то повний-повнісінький пакет зі сміттям, чи то пляшку з-під випивки... Отак дивишся з вікна і на побачений "шедевр" одразу знаходиш кілька відповідних епітетів для опису такої фантасмагорії. Все б нічого, але обабіч дому два смітники: один за 20 метрів, інший – за 50. Тож яким відбитим вилупком потрібно бути, щоб злінькува...

Коли ми з дружиною буваємо у батьків, я щосуботи воджу її до церкви у місто. Поки вона відмолює свої та мої грішки, я знаходжу собі зайняття: то про спорт почитаю у телефоні, то музику послухаю й поспіваю, то намагаюся перевірити свої ораторські навички, виголошуючи монологи "в нікуди", наче перед багатотисячною аудиторією Зеленський. Але найбільше я люблю досліджувати людей. Особливо у ті моменти, коли вони мене не помічають. Це буває доволі веселою оказією. У центрі міста, де стоїть "найвідоміша" житомирська каменюка, я на автомобілі "носом" втикаюсь у бордюри й просто спостерігаю за тими, хто ці бордюри витоптує. Є люди, які вигулюють домашніх тварин у сусідньому парку. Таких найбільше. У їхніх повадках простежується якась рутинність та втомленість: наче під дулом рашистського пістолета вставати о 9-ій ранку в суботу, щоб на повідку тримати своїх блохастих шавок й чекати, поки вони винюхають й висцикають свою "суботню дозу". Або щоб "задо...

Війна триває. У країні хвилями триває мобілізація. Ворогів так багато і плани на відвоювання всіх територій настільки ствердні, що доводиться поповнювати військо новими захисниками, які уже не внутрішнім поривом, а вимушено боронитимуть ваші та наші домівки від концентрованого зла. Психологія ухилянта зрозуміла: можна знайти зручне виправдання, щоб не йти воювати. А можна просто сказати правду самому собі й звільнитися від ланцюгів скупої брехні, якою прагнеш вибілитися перед тими, хто вже пішов на фронт. Насправді у визнанні боязні перед смертю немає нічого постидного. "Бахмутська м'ясорубка" нівелювала не одну тисячу життів і перспектива стати ще одним дерев'яним хрестом на могилі – не дуже живить бажання. Війна охоплює океаном доль, які закривають своїми тілами кулі та осколки, що летять звідусіль у беззахисні душі людей, у їхні будинки і їхнє життя. Війна безжально увімкнула калькулятор, цинічно додаючи нові й нові значення до загиблих героїв і нікчемних злочинців...