MOLBΞRTON

Ти наче Везувій: з тебе рве шматтям внутрішності земної (бо це ти виплескав емоції) – їх розкидало горизонтом навколо.  Гарячі, розпечені брили кровоточили й пекли траву, у повітрі висів стійкий смоляний запах. Настав жовтень, конвеєр передає потроху фрагменти листопада, а тобі лиш дотерпіти й не зірватись в обійми осіннього місива. Тобі ніколи не було самотньо. Ти ж знаєш, що тебе люблять, але сумнів бере своє — дощима по вікнах й твої чотири стіни починають давити, вичавлюючи останні нотки оптимізму з голови.  Тиск посилюється, стіни товщають й вже скоро, як довго вистиглий гнійник — твоя зневіра детонує мільйонами варіантів різних виходів із нестерпної зони деградації. Змусити себе встати, змити завтрашній бруд, який лишався наростом до кращих часів. Наступне:   ЩОСЬ БІЛЬШЕ, НІЖ ПРОСТО "Я"       Попереднє:   ГЕРОЇНЩИК 2019  >  2020  >  2021    жовтня 09, 2020 –  ЦЕ ТОБІ НЕ ПАСУЄ квітня 01, 2020...

Я майже знаю, що таке героїнова ломка... Лежу голий на ліжку, закрив тихо очі, голова важка, пальці гладять повільно руки, немов зв'южів від холоду. Ломка чи то за її губами, чи то виходом з обсервацій, чи то за свободою без думок про «вставати о сьомій, готуй срану стріпню поїсти й робити довбану роботу, яка так і віддає нафталіном».  Мене ломить від неможливості зрозуміти понаднормову обмеженість і бідноту в думці серед оточення, цілковитий примітивізм та лінь від себе, хаос й американськогірськість від кожного сраного дня. Ноги на підлозі, пишу, не дивлячись навіть у монітор руками на ліжку... Половина там — половина тут. Ці карантини мене остаточно доконають, бо замість того, щоб спати, я тут пишу черговий багатозначний кал, яким можна хіба що грядки перед садінням пантофлі встелити. Ломить мене... І ця залежність в абсолютно різних речах. Таких як любов, як улюблені фільми, музика, бажання ще вкотре побачити світу, не налажати, як ти вмієш й банально вибитись з тієї трясовини...

Воювати не хочеться. Затягнувся безфільтровою цигаркою, підправив шолом на чолі й обперся об редут. Вибрав «острівець» між цього багна — січень на диво дуже теплий, аж бридко: шинель з'южіла від вогкості й почала мішатись з матеріалом — сіріє та марніє. Обіперся спиною, задер голову в небо — випускаєш дим. Чорт забирай! Най пташки співають! Озирнувсь... Всі по кутках сидять, чекають, коли закінчиться недовоєнна каша. Лякали ворогом, говорили, що піде німчура через наші набудовані оборонні лінії. А де вони? Стоять на своїх позиціях, тільки лякають чи то поляків, чи то норвежців, а у нас тут — у Франції: наче і тихо, тільки тумани у січневу пору — це якось не дуже атмосферно. Пролетить кілька шалених куль, поперегукуються – і тиша... Ми ж переможці всі тут — але так хочеться додому... Якщо Гітлер нікуди не йде, так чому тут сидіти? Вдома — у Тулузі є справ і побільше. Теща хворіє, дружина чекає нашого первістка: сподіваюсь, хлопчик. Але і від дівчинки відмовлятися не буду. Ось так пу...