MOLBΞRTON

Майже пролетіло літо.  Мов нерозірвана ракета, що з гуркотом влітає у столичну 17-поверхівку. Мов задовоз якогось стрьомного депутата, типу Ніколаєнка, який влітає у 17-річну дівчинку, збиваючи її на смерть. Мов рейтинг Трампа, який смачно і дуже рейтингово привселюдно відлизує відмороженому карлику десь на базі ВМС на Алясці. Знаю, про що ви подумали: знову фаталістичний висєр. Я зовсім трішки побалуюсь... Літо пролітає ще й тому, що тепер я у новому статусі – батьківському. Ночі недоспані не лише у дружини, але це приємні клопоти. Втома салатується з щастям. Одна лиш усмішка дочки і я забуваю про всі проблеми. Літо пролітає ще й тому, що тепер з дружиною ми стали ще ближчими. Разом з нею час летить швидко, тому більше цінуєш кожен момент. Більше розуміння, більше взаємодопомоги.    Літо пролітає ще й тому, що доводиться повертатись на неприємні маршрути. Коли обманюють люди, коли щось не виходить як того хотів. Я намагаюсь триматися рамок, але всюди може приле...

Я знаю, що з часом доведеться угомонити своє стремління рухатись вгору. Це мов мала дитина у супермаркеті, яка закочує істерики, бо їй всього хочеться і все треба. Бачили таке? Там я стою. Не знаю, коли цю невидиму пуповину доведеться обрізати, але це станеться. Рано чи пізно. Без ілюзій. Вогник у мені горить ще дужче, здається. Навіть у часи цієї вирішальної для кожного з нас колотнечі.  Знаю, чого хотів би досягнути і що хотів би зробити, але перед очима з'являється ширма із сумнівів. Мені важко планувати майбутнє тоді, коли у твій дім у будь-який момент може прилетіти російська ракета. Так само важко зупинити себе.  Рухаюсь драбиною, іноді переходжу на декілька сходинок одразу, але цей рух "ривками". Немає постійності. Немає усвідомлення, що я цим буду займатися вічно, віддамся повністю, тому що амбіції стали моїм вічним двигуном.  Чітко розумію, чого хочу, але шляхи обираю не найпростіші, дуже різні й нехарактерні для цих кроків. Так само маю усвідомлення, що рухатись...

Дивишся на все, що відбувається навколо і поволі розумієш, що ми понад 33 роки займались тим, що презентували себе світу. Це як було перше знайомство – непевне і доволі важке, повне стереотипних уявлень, хибних надій і дурних думок. Ми доводили усім і кожному, у всіх закутках, що ми спроможні. Що ми не пасинки алкоголізованого дядька у вушанці і тєльніку, який любив з бодуна почитати пушкіна, помєтєлити дружину на кухні й послухати висоцького "вдрабадан". Що ми не тупе бидло, якого потрібно боятись і яке своїм заразним хворим розумом може продукувати лише людожерські ідеї. Не без проблем. Не без нашої дурості і недалекоглядності, м'якотілості й наївності. Але це самопрезентація зайняла купу часу, мільйони скалічених доль і ще більше вбитих, заморених голодами, запроторених до сибірів і колим. І ще скільки загине? Альтернатива завжди гірша. Іншого шляху немає. Тому що життя, яким би воно не було, завжди дуже просто може перетворитися на одне-суцільне пекло, тому що любител...

У вирі інформаційного хаосу поволі намагаєшся шукати рятівне коло, яке пробивається немов світло крізь шпарини заклеєних чорними вставками вікон. Громісткі металеві сейфи зберігають всі таємниці. Висірені фарбою вони мов органи людини – стоять у логічному номерному порядку.  Цей дикий "порядок" давить. Але це не означає, що я обрав шлях "зашторення". Зовсім ні. Негативізм і песимістичні наративи мені не близькі, але я мов бранець у карцері. Хоч іноді здається, що у кінці цієї історії не було перспектив і важко бодай уявити щасливі овації аудиторії. Сцена наче десь там – далеко, без нас. А тим часом новий день дарує стрімке усвідомлення альтернативної реальності, бо твоя сцена – чотири стіни з купами паперу, які накопичуються пилом і дурною писаниною. Які б чорнила те не писали, які б руки всі ті папіряки не складали, воно все гарно згоріло б вмить. Кожен день одне і те саме, кожен день подібні сюжети. Це мов твір, що не дописали інваліди, а не поети. Чи то трампи з ...