MOLBΞRTON

На роботу ходжу пішки. Транспорт є, просто немає сенсу витрачати 10-ку гривень в один бік на відстань, яку можеш подолати за пів години. 25 років ніби дитині, а все одно уявляю кожну прогулянку до офісу за якогось роду змагання, перегони. Уявляю, що люди — боліди, які обганяють одне одного на крутих віражах, підрізають випадково і не дуже.  У кожного свій «мотор», своя потужність і свій «клас». Іноді бувають навіть ДТП з прямими лобовими зіткненнями. Але все це не має сенсу, якщо ти не прибув до фінішу першим. Ось так перебудувався у лівий ряд й чавиш гашетку у підлогу, а перед тобою вже хтось є.  Веду до того, що цей рік відкрив мені розуміння світу із площини «завжди є кращі тебе». Завжди потрібно тяжіти до самовдосконалення, самоосвіти й росту над тією базою, яку дав тобі університет, батьки, оточення.  Кожен ресурс має свою цінність, однак не кожен ресурс буде універсальним пальним для твого мотору ідей, амбіцій та рекордів. Наступне:   АНТИКАТАРСИС    ...

Іноді буває, що шансу немає, але ти почуваєш себе розбитим і вижатим від того, що бодай не спробував. Це як вам запропонували в далекому тепер 2009-му вкластись у «битки», щоб через 8 років легким помахом ажіотажної помішаності стати мільйонером. Ось так з нічого і в дамки, але всередині — якийсь сумнів, якась боязнь і ти звично бортуєш такий шанс, після чого бідкаєшся на свою максималізовану обережність. Так і в житті: сумнів за сумнівом, весь шлях з бідкань і ниття, ниття і бідкань, нічого окрім, жодної конкретики. Уявіть, що ваш розум — тиран-агресор, якому вдумалося влаштувати мінігеноцид для расово неповноцінних представників бідкань й подібного клятого ниття у вашій голові.  Чави гниль! Весь час тобі здаватиметься, що вихід десь близько. Можливо він буде навіть ближчим, ніж ти міг собі це уявити. Але ти загубився у чотирьох темних стінах ночі — жодних просвітів, які вказали б шлях до своїх бажань реалізації і якогось особистісного росту. Жахливо подумати, що деякі все життя ...

Ми іноді хочемо знаходити у чомусь сенси. Простіше знайти містичне пояснення ситуації, окрилювати свою наївність якимсь змістом ідеалізму. Цінуєш людей, цінуєш те місце, у якому знаходишся... Нам звикле вважати, що оточення нам ближче, ніж то є насправді. Нам звикле ідеалізувати дружбу, ідеалізувати чужі вчинки, особливо тоді, коли для тебе це становить принципову цінність. Між поняттям «рідне» й «близьке» ціле провалля у значенні. Багато хто це ототожнює та зводить до такої собі спільності не дуже виправдано.  Згадайте свою шкільну дружбу, чи університетську — довго вона жила? Чи живе? Пройде час й поруч лишаться одиниці, які не наплюють на вас крізь призму непотрібності та товщі нарцисизму. Багато хто спише вас на автоматі, відрахує зі своєї таблиці літочислення й зробить вас винним, навіть якщо вам той зв'язок цінніший від золота. Ідеалізація людей і віра у їх кращу сторону — це завжди шлях до розчарування. Куди ліпше з насторогою та обережністю ставитися до слів та вчинків. За ...

Інколи потрібно себе зупинити. Навіть якщо залишилося зовсім трохи й ось-ось зробиш фінальний крок.  Сумніви завжди становлять небезпеку для майбутнього: якщо вони є — значить немає повноцінного щастя від моменту, а є лиш набір непотрібних думок, які провокують знову та знову на відмову від різного роду авантюр. Я не раз міг перетнути встановлені бар'єри й ту межу, яка слугувала прикордонням до безодні життя. Це як стояти на краю прірви, з якої не видертися. І ти наче вже туди падаєш, проте в останнім момент щось гальмує, не дає руху далі — «по накатаній». Не твоє це і на тому все — «до побачення». А іноді буває зворотно: шукаєш цієї безодні, прагнеш її знайти, а немає. Навіть натяку на її можливість існування, як би не шукав.  Саме тому так виходить, що у твої двері гуркотять не ті люди й не з тим посилом. А для когось саме ти є тією самою людиною, яка дошкульно турбує «ідеальні пошуки» своїм нав'язливим гуркотом.  Це замкнуте коло взаємного болю. І не більше. Наступне: ...

Іноді переслуховую одну пісню, яка просто в'їлася. Щоразу, коли прокручую «Iron Sky», то відкриваю для себе нові й нові сенси. Це той випадок, коли творіння митця породжує ідеологічні надбудови. Прості слова перетворилися у цілі конструкції філософії, яка лише цементує ліричну основу. Для мене багато у чому розкрилось розуміння складності людських відносин. Весь механізм взаємодії людей — дуже примітивний й комплікований водночас. Не можна на одній теорії пояснити цю тягу до безмежної ненависті, озлобленості та водночас неземної любові й жертовності.  Я профанськи бачу це, тому що живу у світі полярностей. При цьому, не намагаюся шукати серединного. Є в мене знайома, яка навпаки — все зводить до золотосерединності. Не дивно, що вона за фахом юрист, адже їм все «дуже поряд», їм все під силу виправдати (у тому числі абсолютну брехню). Тому не люблю юристів й з цієї причини не хочу бачити їх у керма країни. Залізні кокони людських переконань часто не дають руху. Звідси постійне очікув...

Я завжди любив швидкість. Інколи ось так влупиш на педаль газу — і по спині пробігають мурашки. Крутий віраж, ефектний обгін й десь всередині збурюється знайома емоція. Захоплююче, хоч мати з батьком ніколи не були від того у цілковитому захваті. Проте майстерності у цій справі мені завжди вистачало, бо не боявся та і голову ніколи не втрачав, — вів відповідально авто.  Хоч інколи бувало, що ледь не засинав за кермом — чавив якнайбільше, щоб лиш долетіти до хати. Але то не з дурості. І як би я швидко не їхав шляхом, мене все одно хтось намагався обігнати. «От, ти подиви!» – вже сигналізує світлом, щоб дав дорогу: вмикаю поворот й з'їжджаю у правий ряд, — пролітає. Незрозумілою мені була та затія. Я ж наче і не пішоходом на дорозі був? Ні, не був. А тут ось така комета! — Кієвляни, — говорить батько. Ну, добре. Поїду і я слідом. І наче ж автомобіль не старий, мотор впевнено «шукає дорогу», але ж все одно не те. Тілько встигаю бачити тоноване скло ліворуч керма, яке рвучко поглинає р...

Ми просто є тими, ким хочемо бути. Проте всередині нас живуть інші «люди». Не потрібно дивуватись, якщо хтось бідкається на життя і ви у тому помічаєте нотки фальшу. Якщо вони швидко знаходять винного, якщо прослідковується виправдання й вибілення «чесного імені» — знайте, що маєте справу з клінічним ідіотом. Я колись переглядав один з фільмів Трієра й залишився після нього у депресивно-філософсьому осаді. Назва стрічки достатньо промовиста — «Ідіоти». За сюжетом, головні герої знайшли альтернативну форму нігілізму — у публічному прояву ідіотії. Від них то був добровільний крок бойкоту законів суспільства та моралі. І чим далі у хронометраж картини, тим більш адекватною й влучною була, здавалось, награна та невинна слабоумість. Але деякі з нас грають ролю такого собі «ідіота» цілком на ідейних починаннях. Фанатично вдаючись до плекання свого «внутрішнього ідіота». Такого типу люди втрачають зв'язок із реальністю. Для них ненормальність стала нормативом. Вони свято вірять у загально...

Власне, чому я загубився? Ти ж не в лісі, хоч і там ніколи не блудив. Ти ж не ліз болотами, а просто опинився не у своїй тарілці. Столиця — річ дуже специфічна. Я завжди міг підлаштовуватись під складнощі й виходити із ситуації як не переможцем, то з мінімальними втратами, проте завжди переслідує страх поразки: «Не можна!». «До хорошого звикаєш швидко», — кажуть. Не можу не погодитись, проте до погано так само швидко звикаєш. Немає нічого серединного, просто людині властиво «звикати»: як до люксу, так і до шлаку, як до людей, так і до речей, роботи, слів, думок, країни... Важко виховати у собі непостійність у той момент, коли всі навколо прагнуть стабільності.  Стабільність — наша релігія, яка має своїх апостолів: своє житло, своя сім'я, свій дохід і своє життя. Мабуть у цьому полягає весь сенс цього життя — у сортуванні стабільностей? До цього було достатньо легко «дійти», спостерігаючи людські трагедії й комедії навколо.  Далеко взагалі йти не потрібно — варто лиш глянути пі...

Останнім часом помічаю дивну тенденцію: я все частіше втомлююсь подумки. Раніше міг терпіти, а зараз реагую дуже різко на те, що мене не влаштовує.  Є колега на роботі. Вітер у голові гуляє, весь час нав'язується, випитує по 250 разів якісь несуттєві речі. Поговорити задля того, щоб поговорити. Без конкретики та фактів: сиджу, киваю іноді, а потім питаю: «і навіщо ти мені про це говориш? Це якась гіперактуальна інформація? Не зрозумію» — образилась.  Може і справді такого не говорять колегам, але багато хто просто терпів її гіперкомунікабельність. Всередині відчувається ж якесь перенасичення непотребом: увімкнув ТБ — непотріб, спілкуєшся з людьми — непотріб, сидиш у мережі — непотріб. Від того аж верне. Може досить того, хоч на кілька годин?  Дипломатичність поки пішла в загул, можна і скористатись моментом, бо внутрішньо відчувається, як перед твоїм лицем пролітає локомотив часу, на який ти просто не хочеш встигати та і фізично не зміг, споглядаючи як навздогін якому нес...

Чіплятися за незначну деталь і розбудовувати з того помпезний повітряний замок, ніби вона й стане порятунком з тієї безвиході, в яку невідомо як потрапив. Здається ось-ось і ти вже на вершині. Але ж ні — то лише ще одне підніжжя, де надії вкотре розвіються й ти вкотре побачиш на горизонті засивілий хмарами новий пік. Здається ж прикупив собі найкраще у світі спорядження: тут тобі й мотузки, і кріплення і найкращий провіант; взяв кисневу маску — все лізеш й лізеш, а толку з того ніякого. Не витримуєш — із психів розпочинається істерика: б'єш кулаками в землю, помотуючи безпорадно головою, закриваючи із розпачу лице: «та що ж робити, чорт забирай?!», — питаєш риторично. Не витримуєш — зірвався, рвучким темпом піднімаючись знову й знову, допоки не вгледів протоптаний кимось маршрут. Далі проходиш, з надією, окрилено вилітаєш за скелю... — звична картина. Після того вже й не стараєшся, просто швендяєш від скелі до скелі та сподіваєшся на щасливий випадок, якого немає. Швендь-швендь... ...

Давно не бачив снів, наче у тому зникла певна необхідність. Розум ніби заспокоївся з часів тотальних землетрусів, увімкнувши передачку поменше. Нема чого перти за 140, бо будеш маршруткою рівненською — летіти в зад випадкових фур. Так і все життя «у зад» одним махом. Тому ліпше «40» поки. Я все життя так мріяв відвідати Карлове місто — Золотий град на Влтаві, однак наше перше побачення промайнуло достатньо швидко. Не вистачило й моменту на прохання лишитися, затриматись бодай на мить, однак був вже не час — нас чекали інші міста та нові враження. Втома давала про себе знати: ноги хоча й боліли, проте очі жадібно вели до нових і нових архітектурних витворів: церкви, вулички, мости... Ти ж про це мріяв?  У моменті все змішалося у коктейль загальної сатисфакції, втома перетворилася на розслабленість. Не хотілося прокидатись, все і справді схоже було на сон. Все ніби говорило з тобою, все мало свою історію і свій особливий середньовічний шарм. Особливо тоді, коли день почали звойовуват...