У вирі інформаційного хаосу поволі намагаєшся шукати рятівне коло, яке пробивається немов світло крізь шпарини заклеєних чорними вставками вікон. Громісткі металеві сейфи зберігають всі таємниці. Висірені фарбою вони мов органи людини – стоять у логічному номерному порядку.
Цей дикий "порядок" давить. Але це не означає, що я обрав шлях "зашторення". Зовсім ні. Негативізм і песимістичні наративи мені не близькі, але я мов бранець у карцері.
Хоч іноді здається, що у кінці цієї історії не було перспектив і важко бодай уявити щасливі овації аудиторії. Сцена наче десь там – далеко, без нас. А тим часом новий день дарує стрімке усвідомлення альтернативної реальності, бо твоя сцена – чотири стіни з купами паперу, які накопичуються пилом і дурною писаниною. Які б чорнила те не писали, які б руки всі ті папіряки не складали, воно все гарно згоріло б вмить.
Кожен день одне і те саме, кожен день подібні сюжети. Це мов твір, що не дописали інваліди, а не поети.
Чи то трампи з масками тебе травмували інформаційно, чи то просто звичайна втома.
І в тому інформаційному шумі я вкотре не сплю – тримаю свій пост у готовності: може знову попруть дикі звірі. Може знову з висоти почується команда: "підсилення!", може знову доведеться перебіжками пробиратися до своїх. Але все одно мозок не дає команди "стоп!". Мозок завжди навіює оптимізм. Все минеться і все буде гаразд. Навіть цей буденний і такий дикий порядок розвіється й ти знову станеш вільною людиною.
А поки...
Розумію, виглядає як наївне і дитяче самозаспокоєння, але тернистий шлях й заплачена ціна мають трансфомуватися у результат. Якщо не зараз, то з твоїми силами потім. Або без тебе. Але не здаватись, не гнутись й падати, не здаватись у листопадовому багні.
Робити все можливе, а далі всі ниви (інформаційні, зашторені і не дуже) пожнемо і засіємо знову. Всі сейфи відкриються, всі вікна розшторяться від чорних вставок й епічної безперспективності.