MOLBΞRTON

Я у човні. Гребу, щосили та намагаюсь не думати: скільки там ще лишилось? Опустив голову і просто чекаю. Зірвавсь, не витримав — порвав кільця на руках і ногах — вирвавсь. Після цього відпочив, набрався сил, хоч і вислухав багато шуму. Цінний досвід, гарний час, але Джанго потрібно летіти. Знайшов новий щабель — кручу далі життя педалі. Я стараюсь. Спочатку важко, далі простіше: мабуть, так і відразу хотів. Не те що рабом на галері веслом махати — тут більше ногами. Але вже не голодний — наситивсь, від'їв боки й тепер вже не так цікаво бути в комфорті. Ох, так! Зона комфорту. Я любив її. Любив цілком і з запаленою душею, пристрасно і з болем. Я себе накрутив, що лиш вона сидітиме сумна й вбиратиме як вино весь негатив і надлишковість із думки та тіла. І я полишив її. Полишив, як погану машину. Ну як лишив? Мені допомогли лишити. Я майже не пручався. Так буде правильно. Новий щабель: лізу високо, як тільки міг у думці. Згадується 2016 рік, Говерла: здавалось, доліз до вершини, але ж...

Хвиля за хвилею — фанатики розривають цю грань між нормальним буттям й величчю ідеї. Хай навіть ця ідея часто огидна і не варта й секунди уваги — вона опановує. Вона п'янить і горне, немов матір малу дитину. У такі моменти все наче за «тумблером» вимикається: воно настільки неважливе й другорядне, що ідея просто возвеличується в уяві, наче найяскравіша, найвидніша і найчіткіша гора правди, а все інше — ниціє й меркне у порівнянні з тим одномоментно. Все інше — просто брехня. Хвиля за хвилею — армія ворога проривається крізь оборонні редути, гуркіт гарматних ядер зрешетив бліндажі та окопи. Десь криком пронизує новий артилерійський удар: «пубух!» Знову розірвані руки та ноги обабіч тебе, пробиті осколками голови.  І вже коли переступаєш через другий, третій, може десятий труп — то у тобі немає вже нічого людського. Ти просто «тумблером» вимкнув сприйняття й у голові жевріє «чим швидше б з цього пекла здихатись». А потім у моменті проростає ідея, з якою на вустах й думці ти мимоволі ...

Настає момент, коли є "щось трохи більше", чим просто "я". Ми наче дві віддалені планети з різних систем, які ніколи й ніде не мали перетинатися своїми орбітами й були вимушені просто рухатися далі міжгалактичними просторами свого життя. Одного разу ми повіддаль зустрілися. Ну як зустрілися? Мимобіжно пролетіли, махнувши вслід рукою, продовжуючи свій поступовий рух далі. Тоді — "не судилося".  Однак якась космічна сила реверсувала всі ті міжзоряні кілометри, ніби надаючи іще один шанс. Й ми знову побачили одне одного на своїх колишніх маршрутах: цього разу точно вже розуміючи, що іншої нагоди знайтись у цьому буремно-хаотичному всесвіті більше не буде. Всі мислимі й немислимі міжгалактичні закони канули в лету, світи завмерли в очікуванні чи то бува, нищівного вибуху, чи то гармонічного поєднання матерій.  У результаті — енергія та світло почали розривати космічну темінь і ми змогли віднайти нову орбіту, якою рухалися міжзоряними маршрутами вже не поодинці...