Я знаю, що з часом доведеться угомонити своє стремління рухатись вгору. Це мов мала дитина у супермаркеті, яка закочує істерики, бо їй всього хочеться і все треба. Бачили таке? Там я стою.
Не знаю, коли цю невидиму пуповину доведеться обрізати, але це станеться. Рано чи пізно. Без ілюзій. Вогник у мені горить ще дужче, здається. Навіть у часи цієї вирішальної для кожного з нас колотнечі.
Знаю, чого хотів би досягнути і що хотів би зробити, але перед очима з'являється ширма із сумнівів. Мені важко планувати майбутнє тоді, коли у твій дім у будь-який момент може прилетіти російська ракета. Так само важко зупинити себе.
Рухаюсь драбиною, іноді переходжу на декілька сходинок одразу, але цей рух "ривками". Немає постійності. Немає усвідомлення, що я цим буду займатися вічно, віддамся повністю, тому що амбіції стали моїм вічним двигуном.
Чітко розумію, чого хочу, але шляхи обираю не найпростіші, дуже різні й нехарактерні для цих кроків. Так само маю усвідомлення, що рухатись по драбині в окремо взятій ніші буде вкрай важко, позаяк потрібно не лише результативністю здобувати авторитет, але і вмінням працювати язиком.
Я того не вмію і не буду робити, та і не звик до такого. Було б простіше знайти якийсь спадок невідомого досі мені родича, який зі свого патриціанського плеча подарує "зайвих" 100 мільярдів доларів.
А ти, який все життя мріяв не жити "жирно", а пробувати збудувати щось "з нуля" і для людей, точно знав би, на що і як витратити ці кошти. Розпочинаючи з місця, в якому родився. Але реальність інша й рожевими окулярами обвішувати такі наративи – це не моя дорога.
Навіть зі своїми -2 я чітко бачу, що для таких як я шлях простим не буває. Лише через страждання, нові спроби і рух по різних драбинах одночасно.