Довгий шлях додому...
У моєї дружини помер батько. Хороший був чоловік, добрий. Повсякчас він був радий бачити нас у себе вдома, оповідав цікаві історії й намагався бути максимально відкритим. І, мабуть, ставав емоційно подавленим, коли ми вирушали назад дорогою до Києва, позаяк після того топив свої дні у чарці. А коли він вже важко хворів, то по нашій присутності наче перероджувався, був активним і бадьорим. Коли їхали – повний відкат, йому форсовано гіршало.
Довгих 5 годин в теміні у вихідний день, часто в несприятливу погоду – так доводилося нам вертатися по перелатаній "одеській" трасі до столиці. Важкий шлях. Як і його життя загалом. Жаль, що фінал тата Жені стався саме зараз, коли ще можна було радіти життю, виховувати внуків і допомагати нам вповні відчувати радість опіки батьківства.
Однак діставши сумну звістку про те, що він покинув нас назавжди, цього разу ми їхали у будній день у протилежному напрямку. Ще було геть вдосвіта і зима, схоже, скорочувала свої фронти.
Половину часу ми просто мовчали. Потім позгадували, навіть трохи посміялись з того, як тато на мить спробував обманути смерть, як намагався зі всіма попрощатись й чого не встиг зробити. Нам обом не вірилося, що ми їдемо прощатись назавжди.
З того усвідомлення дружина майже кожні 10 хвилин плакала – емоції настигали її як атлантичні припливи. Їй було стабільно важко. Мені ж – безумовно було сумно, навіть десь пустив скупу сльозину від споминів теплих сімейних розмов, проте на той момент ступінь журби був не критичний. Розум ще не встиг осягнути трагедії.
Заїхали до Тульчина – забрали "заброньовані" для тата квіти. Трошки посумнівалися у обраному варіантові нашого вияву флористичної скорботи. Проте одразу ми помітили, що у місті відбувається щось незвичне. Затори з люду і автівок одразу звертали увагу. І куди вони всі так сунуть?
Ще за декілька десятків кілометрів доти, втоптуючи колесами свого "Форда" асфальт від Гайсина, ми ненароком помітили чи то зелене віття невідомих нам дерев, чи то поодинокі зів'ялі троянди. З деякою періодичністю вони то з'являлися, то знову зникали під розміткою шляху. Та й наче гроз не було як на лютий-місяць. Наче й ні. А що ж то могло бути?
"Мабуть похорон. Когось везуть", – промовила дружина.
Ще згадуючи за тата, вона все підводила до того, що день всеціло й повністю зруйнований – він траурний й одразу не задався нормальним чином. То хмари згущавіли до грозових відтінків, то дощ мимоволі вперіщить разом зі снігом, то з авто якісь незрозумілі проблеми... День був дивним, позаяк саме тоді, на початку лютого, попри ще активну зиму, у небі перед нами пролітали лелеки. І навіть зараз, коли ми майже доїжджаємо на похорон до батька, ми поволі натикаємося вже на чуже горе.
Забрали квіти – сідаємо в авто, починаємо поволі рух далі. Згодом розуміємо, у чому справа.
Перед нами їхав кортеж з тілами полеглих на війні Героїв. Я одразу чітко зрозумів, що це буде важко "перебути". Мені випало долею місяцями втішати дружину у її переживаннях через перебіг важкої хвороби тата Жені, паралельно днями обдумуючи свій емоційний стан у цій історії. Постійний стрес, нові перепетії на роботі, у країні війна, а тут ще і смерть близької нам людини. Все це наче навалилося з надлишком і дуже невчасно.
Важкість моменту полягала ще й в тому, що вже декілька моїх дуже добрих знайомих погинули у тій колотнечі на Сході і десь вже виднілася краєм ока моя персональна межа. Я переживав, я стримувався, але самоконтроль не покидав меж нормальної тривалості життя у повсякденних умовах. Спочатку прийшло усвідомлення, що потрапили у "тягучку" – обганяти похоронні кортежі не дуже хороший знак. А потім були емоції.
Ми знову й знову заїздили після Тульчина у навколишні села. Маяки, Вапнярки, Вапнярка, Високе... Знову і знову виходили люди. Знову і знову це були не просто одиниці, а багато люду, як на звичайний будній день. І знову й знову вже не у дружини, а у мене – емоції підходили важким емоційним комом. Вона немов виснажилась, чи то не відчуваючи в тому певної особливості, чи то залишаючись в горнилі думок за батьком. А я крізь зуби стримувався, намагався не подавати вияву суму, щоб не провокувати її надмірну увагу.
Так, попереду везли бездихані тіла невідомих мені солдатів. Так, вони полягли за невідомих мені обставин. Якими вони були людьми? Хорошими чи поганими? Все це не мало значення, позаяк в країну щохвилини долинає нове і нове людське горе, нова людська трагедія. Їхні смерті недаремні, але це поки неспинний механізм руйнування нормального плину наших доль, який перемелює тисячі і сотні життів, убиваючи надію на краще з тими, хто поставив на кон своє існування, щоб захистити нас всіх від беззаперечного демонічного зла.
Комусь тато/мама, комусь брат/сестра, комусь син/дочка, комусь внук, комусь похресник чи дядько... У цій війні гинуть не лише солдати. І лише одна згадка про дитячу трагедію відсутності батька розриває тебе з середини.
Я душив у собі емоцію ще й тому, що майже всю дорогу моя дружина заливалася слізьми через скорботу по своєму татові, а я – посилено і доволі "успішно" стримувався. Я не виглядав байдужим, ні, але мені було соромно проявити свою емоцію саме зараз, бо це наче виглядало б як наче я більше емоційно реагую за невідомих мені людей, чим по своєму другому татові.
Без фальшу я горював по втраті батька своєї дружини у той день і у всі наступні дні, без фальшу і байдужості підтримував мою кохану весь той важкий час, але тут було трошки інше.
У душі був неймовірний коктейль із втоми, усвідомлення грандіозної несправедливості, злості, ненависті, жалю, безкінечних тривог... Все це було приправлене невимовним болем по нових і нових звістках про смерть для мирних і безмежно рідних душі містечок та сіл, які я без краю любив і любитиму, попри всі недоліки та хиби. Які і без того вимирають й безлюдніють.
У мить розкрилася незагоєна рана – кров'ю обливалося серце, я наче блискавично отримав ножа під дих, не маючи часу на відповідну реакцію. Я не витримав – подих перехопило настільки, що я най не усвідомив, як щоками градом покотилися сльози. Навіть зараз, згадуючи про той день, намагаюсь утриматися від того, щоб не розревітись. Але кульмінація була ще попереду. Як же я хотів би цього не відчувати, але воно досі болить. І болітиме. Ще не один рік.
Проїжджаючи повз чергове село, вкотре спостерігаючи як десятки (а може й сотні) людей зустрічають навколішки новоприбулих на свою рідну землю Героїв, які повернулися у край, де увібрали з молоком матері свою українськість, я мимоволі у натовпі помітив синьо-жовті прапори з перев'язаними скорботними лентами. Один, другий, третій... У той момент мене просто "порвало".
Хлопці повернулись додому... Немов лелеки – на свою рідну Україну. На щиті. Віддавши найцінніше для нашого спокійного життя. Ціна за нашу свободу неосяжна. Як і неосяжний щоденний біль та страждання, які приніс у наш дім російський непотріб. Ми не повинні цього простити і просто забути.
листопада 03, 2024 – МЕМЕНТО
вересня 08, 2024 – ЕМОЦІЙНИЙ БРУД
травня 12, 2024 – НІЧНЕ ПРОЗРІННЯ
квітня 13, 2024 – ЧАСТИНКИ
квітня 06, 2024 – СОЛДАТСЬКІ ДОРОГИ
травня 12, 2024 – НІЧНЕ ПРОЗРІННЯ
квітня 13, 2024 – ЧАСТИНКИ
квітня 06, 2024 – СОЛДАТСЬКІ ДОРОГИ