Як же катастрофічно плине час...
Вповні я зміг осягнути це під час зимової відпустки. Здається, ти не спиш до обіду, нікуди не поспішаєш, але твій внутрішній стержень гаком тягне вниз невідомий поспіх. Він наче стимулює тебе хвилюватися й заднім числом нараховувати у темпі хвилини чи то секунди.
Ось так лежиш, нікуди навіть вийти не прагнеш, чекаєш на дружину вдома і просто спостерігаєш як фіналізується день й наступає груднева та доволі депресивна темінь.
Та і люди навколо: вони займаються рутиною, для них час не такий вже й помітний, лише випадково натикаючись на старі й пожовклі фотографії дитиства, чи то виявивши нову зморшку в дзеркалі, чи то нову хронічну болячку на знімках рентгенів.
Під кінець року гарантовано мислитимеш категоріями "я ось цього не встиг зробити", "наступного року знайду часу більше", "ще наче як вчора сиділи за різдвяним столом і бідкалися, що не так давно сиділи за подібним столом, але ще рік до того".
Прямо на очах росте похресниця, мужніють і зростають вгору брати, кращають й не менш дорослішають сестри, а ти наче й не змінився, але куди більш сивини набуваючи.
За ось цей рік русня вбила декількох дуже добре знайомих мені людей. До десятка вбитих я знав "заочно". Деякі з дуже близьких були за крок до своєї смерті. Як не крути, а такі криваві пазли в руках ніяк не сформують картинку. Ти шукаєш грані та форми, вдивляєшся у візерунок й тіні, а все одно виходить "мазня", бо не віриш, щораз відвідуючи фейсбук-профілі людей, які назавжди покинули цей світ.
Кидаєш те все. Залишається гора маркетологічного сміття, яке наче спонукає тебе до розумової діяльності: "думай, давай, думай!", а перед очима – усміхнені обличчя і пережиті життєві ситуації.
Як катастрофічно плине час. Як катастрофічно просто перетворитися у секунди і хвилини, які у хвилях свого і чужого поспіху затягують тебе в океан людської історії.
Приливи й відливи – з ніг зносить подієве цунамі. Що там на дні лишилось? Там пазли зійшлися дуже швидко: мутно-піщані, яскраво-небесні і гаряче-сонячні міксуються з віддінками теміні, ще темнішими від теміні грудневих вечорів.
Цей рік став дном в усвідомленні, на лоні якого – емоційна пустка. Я намагаюсь оклигати й здійнятись вгору, але важко скинути довжелезні гирі, які намертво впали на кожну секунду і хвилину, на кожне намагання радіти і жити нормально.
Святкового настрою немає від слова "зовсім". Душа наче в очікуванні продовження бійні, розум – усвідомлює ціну і важкість кожної втрати, але так само всюди в затінку сидить скупе розуміння, що інших варіантів немає, позаяк альтернатива куди гірша. З таких пазлів свята не вийде створити.
***
Не так давно я вирішив здійснити давню мрію.
На межі села є місцина, яку ми повсякчас називали Кривим Яром. Згадуються оповідки бабці Галі, яка розповідаючи про своє повоєнне дитинство, описувала яблуневі сади і яр, що розкинувся на долинах струмків Лонки, Рудої та Синки, біля яких вона колись садила ліс, бігала з такою ж малечою як і вона і зростала. Зараз там вийшов добротний сосняк, який "підрізають" чи то "вирізують" на добрі і не дуже цілі.
Якщо їхати повз Кривий Яр, мало що нагадуватиме про його "кривість", позаяк "Київ-Чоп" струнко випрямлена дорога нині. Раніше в цих краях частими були аварії, особливо в морозні зими – через різкий нахил ландшафту та ожеледицю. Схожі "нахили" лишилися у Стрижівці, але куди пологіші. Тут землю зрівняли, лишивши обабіч земляні вали з надшлишкового ґрунту, а під шляхом для струмка Рудої зробили тунель. Саме його я давно хотів і відвідати.
Одягнув величезні батькові чоботи, взяв його велосипедний ліхтар-наголовник, зарядив телефон й вирушив у дорогу. За спиною – спортивний ранець з пилкою і ножакою. Пройшов надцять хвилин старими маршрутами – на місці. Обабіч тунелю сміття: покришки, пляшки, целофан... Звична картина для придорожніх місць. Вкотре згадую про "прекрасних і свідомих українців". Заходжу.
Під ногами – з 20 см чи то піску, чи то мулу – ступаєш обережно, щоб бува не пробити чобіт випадковим склом з побитої пляшки. Далі сміливіше – і ти вже всередині. Світло починає тускніти, він власних подихів чути відлуння. Зупинивсь – над головою пролітають десятки машин, а тут – лише спокій. Повертає дзюркіт води під ногами. Вдивляєшся, чи бува не сидять під стелею летючі миші – наче немає. У воді теж нічого: пішов далі.
За 5 хвилин шляху я зрозумів, що це саме той пазл, який я шукав. Я побачив навалом людського сміття перед початком, далі важкий старт, приховані небезпеки в ньому, довгий рух проти течії, страхи і світло в самому кінці тунелю. Метафоризуйте, як забажаєте, але що це, як не життя? Тут катастрофа часу одновимірна – ти завжди йдеш до свого виходу, який чіткий та зрозумілий. Це не обов'язково рух від життя до смерті. Це може бути рух до реалізації цілей, планів, мрій... Рух до них так само зрозумілий.
Рано чи пізно ми всі отримаємо фінальний вихід, ми всі побачимо світло, ми всі зрадіємо перемозі. Рано чи пізно катастрофа часу перетвориться на свято, попри усі втрати і негаразди. Рано чи пізно все це матиме сенс і стане доброю оповідкою і продовженням нас.
- грудня 31, 2023 – КАТАСТРОФА ЧАСУ
- листопада 12, 2023 – КРИВАВІ ЛІТЕРИ
- серпня 31, 2023 – ПАТЕРНИ
- серпня 27, 2023 – ЕГОЇСТИЧНИЙ СЕРПЕНЬ
- травня 13, 2023 – ІДЕЯ
- березня 18, 2023 – РУДАВКА
- лютого 26, 2023 – РУХ ПО КОЛУ
- лютого 02, 2023 – Я І ВІЙНА