Перейти до основного вмісту

КАТАСТРОФА ЧАСУ

Як же катастрофічно плине час...   

Вповні я зміг осягнути це під час зимової відпустки. Здається, ти не спиш до обіду, нікуди не поспішаєш, але твій внутрішній стержень гаком тягне вниз невідомий поспіх. Він наче стимулює тебе хвилюватися й заднім числом нараховувати у темпі хвилини чи то секунди. 

Ось так лежиш, нікуди навіть вийти не прагнеш, чекаєш на дружину вдома і просто спостерігаєш як фіналізується день й наступає груднева та доволі депресивна темінь. 

Та і люди навколо: вони займаються рутиною, для них час не такий вже й помітний, лише випадково натикаючись на старі й пожовклі фотографії дитиства, чи то виявивши нову зморшку в дзеркалі, чи то нову хронічну болячку на знімках рентгенів. 

Під кінець року гарантовано мислитимеш категоріями "я ось цього не встиг зробити", "наступного року знайду часу більше", "ще наче як вчора сиділи за різдвяним столом і бідкалися, що не так давно сиділи за подібним столом, але ще рік до того". 

Прямо на очах росте похресниця, мужніють і зростають вгору брати, кращають й не менш дорослішають сестри, а ти наче й не змінився, але куди більш сивини набуваючи. 

За ось цей рік русня вбила декількох дуже добре знайомих мені людей. До десятка вбитих я знав "заочно". Деякі з дуже близьких були за крок до своєї смерті. Як не крути, а такі криваві пазли в руках ніяк не сформують картинку. Ти шукаєш грані та форми, вдивляєшся у візерунок й тіні, а все одно виходить "мазня", бо не віриш, щораз відвідуючи фейсбук-профілі людей, які назавжди покинули цей світ. 

Кидаєш те все. Залишається гора маркетологічного сміття, яке наче спонукає тебе до розумової діяльності: "думай, давай, думай!", а перед очима – усміхнені обличчя і пережиті життєві ситуації. 

Як катастрофічно плине час. Як катастрофічно просто перетворитися у секунди і хвилини, які у хвилях свого і чужого поспіху затягують тебе в океан людської історії. 

Приливи й відливи – з ніг зносить подієве цунамі. Що там на дні лишилось? Там пазли зійшлися дуже швидко: мутно-піщані, яскраво-небесні і гаряче-сонячні міксуються з віддінками теміні, ще темнішими від теміні грудневих вечорів.

Цей рік став дном в усвідомленні, на лоні якого – емоційна пустка. Я намагаюсь оклигати й здійнятись вгору, але важко скинути довжелезні гирі, які намертво впали на кожну секунду і хвилину, на кожне намагання радіти і жити нормально.

Святкового настрою немає від слова "зовсім". Душа наче в очікуванні продовження бійні, розум – усвідомлює ціну і важкість кожної втрати, але так само всюди в затінку сидить скупе розуміння, що інших варіантів немає, позаяк альтернатива куди гірша. З таких пазлів свята не вийде створити. 


***

Не так давно я вирішив здійснити давню мрію.

На межі села є місцина, яку ми повсякчас називали Кривим Яром. Згадуються оповідки бабці Галі, яка розповідаючи про своє повоєнне дитинство, описувала яблуневі сади і яр, що розкинувся на долинах струмків Лонки, Рудої та Синки, біля яких вона колись садила ліс, бігала з такою ж малечою як і вона і зростала. Зараз там вийшов добротний сосняк, який "підрізають" чи то "вирізують" на добрі і не дуже цілі. 

Якщо їхати повз Кривий Яр, мало що нагадуватиме про його "кривість", позаяк "Київ-Чоп" струнко випрямлена дорога нині. Раніше в цих краях частими були аварії, особливо в морозні зими – через різкий нахил ландшафту та ожеледицю. Схожі "нахили" лишилися у Стрижівці, але куди пологіші. Тут землю зрівняли, лишивши обабіч земляні вали з надшлишкового ґрунту, а під шляхом для струмка Рудої зробили тунель. Саме його я давно хотів і відвідати. 

Одягнув величезні батькові чоботи, взяв його велосипедний ліхтар-наголовник, зарядив телефон й вирушив у дорогу. За спиною – спортивний ранець з пилкою і ножакою. Пройшов надцять хвилин старими маршрутами – на місці. Обабіч тунелю сміття: покришки, пляшки, целофан... Звична картина для придорожніх місць. Вкотре згадую про "прекрасних і свідомих українців". Заходжу.

Під ногами – з 20 см чи то піску, чи то мулу – ступаєш обережно, щоб бува не пробити чобіт випадковим склом з побитої пляшки. Далі сміливіше – і ти вже всередині. Світло починає тускніти, він власних подихів чути відлуння. Зупинивсь – над головою пролітають десятки машин, а тут – лише спокій. Повертає дзюркіт води під ногами. Вдивляєшся, чи бува не сидять під стелею летючі миші – наче немає. У воді теж нічого: пішов далі. 

За 5 хвилин шляху я зрозумів, що це саме той пазл, який я шукав. Я побачив навалом людського сміття перед початком, далі важкий старт, приховані небезпеки в ньому, довгий рух проти течії, страхи і світло в самому кінці тунелю. Метафоризуйте, як забажаєте, але що це, як не життя? Тут катастрофа часу одновимірна – ти завжди йдеш до свого виходу, який чіткий та зрозумілий. Це не обов'язково рух від життя до смерті. Це може бути рух до реалізації цілей, планів, мрій... Рух до них так само зрозумілий. 

Рано чи пізно ми всі отримаємо фінальний вихід, ми всі побачимо світло, ми всі зрадіємо перемозі. Рано чи пізно катастрофа часу перетвориться на свято, попри усі втрати і негаразди. Рано чи пізно все це матиме сенс і стане доброю оповідкою і продовженням нас.

Наступне: СОЛДАТСЬКІ ДОРОГИ           Попереднє: КРИВАВІ ЛІТЕРИ 
2021 > 2022 > 2023

Популярні дописи з цього блогу

МИНУЛЕ

Позаду важкий день. Ти відкинув турботи, майже не думаєш про ті трабли на роботі, навчанні, з батьками... Ти закинув ноги на журнальний столик, увімкнув хороший фільм, який здатен розшевелити твою тонку саркастичну натуру. Щось в стилі Макдонаха. Зійде і вже старенький "Бійцівський клуб". Окуляри відбивають екранне світло, очі починає їсти невидимий ворог. Так і осліпнути скоро. Не дай, Боже. Щось під'їв. Зателефонували батьки. Шаблонні питання — шаблонні відповіді. Хоч за цими шаблонами й конфліктами ми знаємо, що любимо. Трохи злий. Сусіди вкотре проводять "Versus battle" під моїми дверима. Їх мала донька вже другу годину бовтається у ванній, та так бовтається, що я все те чую за метровою стіною. Невже не чули за економію в найбіднішій країні Європи? Сьогодні зрозумів, що не хочу дітей. Принаймні — чужих. Бісять. Ти ось так інколи відволікаєшся, повільно "повзеш" на цвинтар, ніщо не тривожить твоє тихе життя, як тут у двері стукає минуле. Його їдке с...
ЧИТАТИ

ЕСКАЛАЦІЯ

Я знаю, що з часом доведеться угомонити своє стремління рухатись вгору. Це мов мала дитина у супермаркеті, яка закочує істерики, бо їй всього хочеться і все треба. Бачили таке? Там я стою. Не знаю, коли цю невидиму пуповину доведеться обрізати, але це станеться. Рано чи пізно. Без ілюзій. Вогник у мені горить ще дужче, здається. Навіть у часи цієї вирішальної для кожного з нас колотнечі.  Знаю, чого хотів би досягнути і що хотів би зробити, але перед очима з'являється ширма із сумнівів. Мені важко планувати майбутнє тоді, коли у твій дім у будь-який момент може прилетіти російська ракета. Так само важко зупинити себе.  Рухаюсь драбиною, іноді переходжу на декілька сходинок одразу, але цей рух "ривками". Немає постійності. Немає усвідомлення, що я цим буду займатися вічно, віддамся повністю, тому що амбіції стали моїм вічним двигуном.  Чітко розумію, чого хочу, але шляхи обираю не найпростіші, дуже різні й нехарактерні для цих кроків. Так само маю усвідомлення, що рухатись...
ЧИТАТИ

ПРОЛІТ

Майже пролетіло літо.  Мов нерозірвана ракета, що з гуркотом влітає у столичну 17-поверхівку. Мов задовоз якогось стрьомного депутата, типу Ніколаєнка, який влітає у 17-річну дівчинку, збиваючи її на смерть. Мов рейтинг Трампа, який смачно і дуже рейтингово привселюдно відлизує відмороженому карлику десь на базі ВМС на Алясці. Знаю, про що ви подумали: знову фаталістичний висєр. Я зовсім трішки побалуюсь... Літо пролітає ще й тому, що тепер я у новому статусі – батьківському. Ночі недоспані не лише у дружини, але це приємні клопоти. Втома салатується з щастям. Одна лиш усмішка дочки і я забуваю про всі проблеми. Літо пролітає ще й тому, що тепер з дружиною ми стали ще ближчими. Разом з нею час летить швидко, тому більше цінуєш кожен момент. Більше розуміння, більше взаємодопомоги.    Літо пролітає ще й тому, що доводиться повертатись на неприємні маршрути. Коли обманюють люди, коли щось не виходить як того хотів. Я намагаюсь триматися рамок, але всюди може приле...
ЧИТАТИ

ПІД МИРНИМ НЕБОМ

У столиці обстріли стають хаотичнішими. Країна-терорист повертається до звичного ремесла, кількість жертв між цивільних більшає.  Своїх дівчаток відвіз до Житомира – подалі від цих "дискотек" без оголошення повітряних тривог. Маленька ще не розуміє до кінця, що відбувається, але вже став свідком того як вона у напівсонному стані здригається через неодноразові вибухи балістики. Моя дівчинка не повинна потерпати від того, дружина не повинна боятися. А ти, наче як і голова сімʼї, наче як маєш захистити, а не зміг би на 100%, як би не старався. Тому що є речі, на які ти не можеш вплинути і які не можеш передбачити. Відвіз – там добре: бабуся бавиться з малечею, тітка з дядьком теж "відпочивають" поруч, дитинка гуляє широким двором, дивиться на пташок і природу, рве квіточки і пізнає цей широкий світ.  З одного боку спокійніше, з іншого – відчуваю внутрішню пустку з розміром в чорну дірку. Ще навіть тижня не минуло, а мені критично не вистачає бодай обіймів дружини, а та...
ЧИТАТИ

ПРО ДОБРО І ЗЛО

Після народження дочки я почав значно агресивніше реагувати на деякі речі. Зокрема на згадки у ЗМІ щодо насильства над дітьми. Я буває йду вулицею і бачу деяких дітей з батьками: вони настільки безневинні і беззахисні, настільки тендітні і вразливі, що в голові промаймає лише одне питання: це яким нелюдом потрібно бути, що бодай спробувати таку крихітку скривдити? Розгублені, налякані, використані і які абсолютно нічого не розуміли, нікому ні про що не говорили, тому що просто боялися. Не розуміли, чому світ такий жорстокий, чому з ними роблять те, що зробили, чому люди такі хворі... Мене спочатку просто коробило, потім злило і наповнювало ненавистю бодай лише думка про те, що десь у цьому довбанутому світі є дегенерати, які собі дозволяють знущатись над дітьми. І не просто знущатись, а цілеспрямовано глумитись і використовувати. Але відверто шокувала і розірвала мене історія про паралілімпійську чемпіонку Оксану Мастерс, яка народилася з деякими вадами через наслідки ЧАЕС, була кинута...
ЧИТАТИ

КРИВАВІ ЛІТЕРИ

Війна викарбовується кривавими літерами. Вона рутинізувалася, сприймається як щось нормальне. І вже нові звістки про те, що хтось загинув десь на Сході не сприймаються так емоційно. Емпатія притуплюється і розбивається об втому від постійного стресу. Немов тебе щодень хтось катує одними і тими ж методами, а ти вже змучився щодень повторювати одне і те ж "не винен" і десь мимоволі підламуєшся. Час підмиває твої фундаментальні світоглядні одиниці й споруда починає свій довільний рух. Дивно, що, здавалось, така міцна й важка життєва конструкція здатна "схлопнутись" як паперовий будинок від крилатої ракети "Онікс". А на папері – буденні історії життя людини під час війни, що прописані скупими рядками з літер, які кровоточать. Все більше і більше тих серед нас, які пішли на фронт. Все більше і більше друзів та знайомих там. Все більше і більше звісток про "200". Все більше і більше це здається дуже поганим сном. Сном, який ти вже якось бачив, здригавс...
ЧИТАТИ

Я І ВІЙНА

Війна триває. У країні хвилями триває мобілізація. Ворогів так багато і плани на відвоювання всіх територій настільки ствердні, що доводиться поповнювати військо новими захисниками, які уже не внутрішнім поривом, а вимушено боронитимуть ваші та наші домівки від концентрованого зла. Психологія ухилянта зрозуміла: можна знайти зручне виправдання, щоб не йти воювати. А можна просто сказати правду самому собі й звільнитися від ланцюгів скупої брехні, якою прагнеш вибілитися перед тими, хто вже пішов на фронт. Насправді у визнанні боязні перед смертю немає нічого постидного. "Бахмутська м'ясорубка" нівелювала не одну тисячу життів і перспектива стати ще одним дерев'яним хрестом на могилі – не дуже живить бажання. Війна охоплює океаном доль, які закривають своїми тілами кулі та осколки, що летять звідусіль у беззахисні душі людей, у їхні будинки і їхнє життя. Війна безжально увімкнула калькулятор, цинічно додаючи нові й нові значення до загиблих героїв і нікчемних злочинців...
ЧИТАТИ

САМОПРЕЗЕНТАЦІЯ

Дивишся на все, що відбувається навколо і поволі розумієш, що ми понад 33 роки займались тим, що презентували себе світу. Це як було перше знайомство – непевне і доволі важке, повне стереотипних уявлень, хибних надій і дурних думок. Ми доводили усім і кожному, у всіх закутках, що ми спроможні. Що ми не пасинки алкоголізованого дядька у вушанці і тєльніку, який любив з бодуна почитати пушкіна, помєтєлити дружину на кухні й послухати висоцького "вдрабадан". Що ми не тупе бидло, якого потрібно боятись і яке своїм заразним хворим розумом може продукувати лише людожерські ідеї. Не без проблем. Не без нашої дурості і недалекоглядності, м'якотілості й наївності. Але це самопрезентація зайняла купу часу, мільйони скалічених доль і ще більше вбитих, заморених голодами, запроторених до сибірів і колим. І ще скільки загине? Альтернатива завжди гірша. Іншого шляху немає. Тому що життя, яким би воно не було, завжди дуже просто може перетворитися на одне-суцільне пекло, тому що любител...
ЧИТАТИ

ЩОСЬ БІЛЬШЕ, НІЖ ПРОСТО "Я"

Настає момент, коли є "щось трохи більше", чим просто "я". Ми наче дві віддалені планети з різних систем, які ніколи й ніде не мали перетинатися своїми орбітами й були вимушені просто рухатися далі міжгалактичними просторами свого життя. Одного разу ми повіддаль зустрілися. Ну як зустрілися? Мимобіжно пролетіли, махнувши вслід рукою, продовжуючи свій поступовий рух далі. Тоді — "не судилося".  Однак якась космічна сила реверсувала всі ті міжзоряні кілометри, ніби надаючи іще один шанс. Й ми знову побачили одне одного на своїх колишніх маршрутах: цього разу точно вже розуміючи, що іншої нагоди знайтись у цьому буремно-хаотичному всесвіті більше не буде. Всі мислимі й немислимі міжгалактичні закони канули в лету, світи завмерли в очікуванні чи то бува, нищівного вибуху, чи то гармонічного поєднання матерій.  У результаті — енергія та світло почали розривати космічну темінь і ми змогли віднайти нову орбіту, якою рухалися міжзоряними маршрутами вже не поодинці...
ЧИТАТИ

2021

Я у човні. Гребу, щосили та намагаюсь не думати: скільки там ще лишилось? Опустив голову і просто чекаю. Зірвавсь, не витримав — порвав кільця на руках і ногах — вирвавсь. Після цього відпочив, набрався сил, хоч і вислухав багато шуму. Цінний досвід, гарний час, але Джанго потрібно летіти. Знайшов новий щабель — кручу далі життя педалі. Я стараюсь. Спочатку важко, далі простіше: мабуть, так і відразу хотів. Не те що рабом на галері веслом махати — тут більше ногами. Але вже не голодний — наситивсь, від'їв боки й тепер вже не так цікаво бути в комфорті. Ох, так! Зона комфорту. Я любив її. Любив цілком і з запаленою душею, пристрасно і з болем. Я себе накрутив, що лиш вона сидітиме сумна й вбиратиме як вино весь негатив і надлишковість із думки та тіла. І я полишив її. Полишив, як погану машину. Ну як лишив? Мені допомогли лишити. Я майже не пручався. Так буде правильно. Новий щабель: лізу високо, як тільки міг у думці. Згадується 2016 рік, Говерла: здавалось, доліз до вершини, але ж...
ЧИТАТИ