Перейти до основного вмісту

ВЛАСНЕ

Власне, чому я загубився? Ти ж не в лісі, хоч і там ніколи не блудив. Ти ж не ліз болотами, а просто опинився не у своїй тарілці.

Столиця — річ дуже специфічна. Я завжди міг підлаштовуватись під складнощі й виходити із ситуації як не переможцем, то з мінімальними втратами, проте завжди переслідує страх поразки: «Не можна!».

«До хорошого звикаєш швидко», — кажуть. Не можу не погодитись, проте до погано так само швидко звикаєш. Немає нічого серединного, просто людині властиво «звикати»: як до люксу, так і до шлаку, як до людей, так і до речей, роботи, слів, думок, країни...

Важко виховати у собі непостійність у той момент, коли всі навколо прагнуть стабільності. 

Стабільність — наша релігія, яка має своїх апостолів: своє житло, своя сім'я, свій дохід і своє життя. Мабуть у цьому полягає весь сенс цього життя — у сортуванні стабільностей? До цього було достатньо легко «дійти», спостерігаючи людські трагедії й комедії навколо. 

Далеко взагалі йти не потрібно — варто лиш глянути під ноги, чи у стелю. Там копошаться ці мурахи-трудоголіки, будують свій Вавилон із соломинок стабільності, що можуть одномоментно рушитись під зовнішніми ударами. 

Проходить час й мурашник знову «повен», знову бігають ці знервовані роботами та людьми мурашки, переварюючи неймовірну кількість складових.

Ти ладен робити їм зауваження, ладен намагатися щось змінити — а сенсу у тому немає, оскільки вони будують свій Вавилон за неписаними правилами того мурашника, в який вони так рвались втрапити. Цеглина за цеглиною – і ти не впізнаєш людей, їхні світлі лиця й нормальна людяність розчинилася у потоках людського лайна, словесної грубості та душевної черствості. 

Тут банально не хочуть і не вміють слухати. Тут банально плювати на цінність людських відносин, оскільки кожен вбачає в іншому конкурента, який пробереться швидше на омріяну споживальницьку башту. Може і я стану таким «трудягою» й будуватиму свою «стіну», проте чи зможу я так високо здійнятись поміж них?

Є інший варіант — рушити всі ті стіни й будувати свій Вавилон (але хто ж говорив, що мій правильніший?). Тим самим це означає «рушити шаблони» й «шляху назад немає». Несвідомо я це сьогодні зумів застосувати. 

І в той момент, коли ніби п'ятниця й маєш розплановувати вихідні, у голові просто каша. Не можу пояснити внутрішній стан — щось на межі розпачу, паніки та безвиході. Ескалатор несе тебе в підземку і ти не знаєш чому все настільки херово. 

У такі моменти часто доходить до крайнощів, проте я не звик робити різких кроків. Взагалі. Тому стою на «сходах» і просто думаю.

Потім перехід, зайшов у вагон — стою: не так багато їхати до Шулявської. Тісно, все-таки година-пік, всі повертаються з роботи. Між ніг поставив сумку, намагаєшся бува кого не зачепити. Далі станція «Вокзальна» — позаду намагаються вийти й ненароком ледь-ледь підштовхуєш брюнетку попереду себе. 

Ніколи не потрапляв у подібні ситуації, позаяк вона невдоволено повернулась й зиркнула на мене. Думається: «Ну хоч ти не добивай мені цей день, дівчинко!». Потім хвилина зніяковіння, вона знову повертається, оглядає свою сумку, і я знімаю навушники:

— Перепрошую, якісь проблеми? Я щось зробив не те?

— Это у тебя наверное проблемы!, — грізно промовила.

— Я Вам нічого не зробив, — промовив, хапаючи писком повітря (помічаю, що зараз у стресових ситуаціях я починаю заїкатись. Це називається «дожився»).

Блондинка обабіч теж не розуміє що відбувається. Стою, намагаюся «в'їхати» у ситуацію і розумію, що ніфіга не в'їжаю. І так іноді буває, коли підсвідомо передбачуєш наступні кроки, проєктуєш майбутню ситуацію, бо у цей момент подумалось, що вона, мабуть, теж вийде на «Шулявці». Так і є — виходить, знову оглядає свою білу сумку, а я що? А я, несподівано навіть для самого себе, – слідом за нею. Підійшов зі сторони, наздоганяючи й похапцем запитую:

— Перепрошую, але що не так? Я Вам щось зробив не те? — доволі спокійним, але допитливим тоном.

— Да нет, ничего, это я... Наверное я не то поняла, — помітно розгубившись.

— Ні, ну Ви вибачте, будь ласка, я не хотів Вас підштовхнути, може Ви подумали, що я... Ну, — і показую на сумку.

— Да, это сейчас так бывает... Понимаете, время сейчас такое... Люди такие, понимаете? — похитуючи легко головою, ніби переконуючи.

Знизую плечима: «Мабуть, так»:

— У будь-якому випадку вибачте, я не хотів, — йдемо далі. Підходимо до ескалатора, вона вказує руками, що пропускає, я так само «пропускаю», але у результаті стаємо поруч, бо позаду потік людей:

— Вы не обижайтесь. Вы же не...? Простите, если я Вам так грубо... Задела. Да и вообще.

— Нічого, все добре.

— «Такэ життя», — несподівано, ламаною українською. Далі у неї дзвонить телефон, щось відповідає, до виходу ще не так далеко. Протягує ліву руку:

— По рукам? — з дуже щирою і разюче гарною посмішкою. Для мене у моменті стала незрозумілою така миттєва відкритість, контраст між ситуацією двома хвилинами раніше просто таки ошелешив.

— Так, все нормально, — ледь потискаю, вона посміхається.

Потім, як у мене зазвичай буває в голові: купа думок. Думати-думати-думати: «Може продовжити діалог? Може запитати її ім'я? Може просто подякувати? Промовчати?». Так, відповідь очевидна — промовчати.

Промовчав, але відкрив для себе інший Київ. Дуже контрастний, дуже вразливий і дуже агресивний водночас.

Подібне поєднання я помічаю зараз у своєї пари-друзів, які можуть безбожно гиркати, сратись і так само мило воркувати, проявляти любов та ніжність. Для мене це непоєднувані субстанції емоційних станів. 

Я певен, що люди разом так довго не житимуть, оскільки негатив лиш накопичується, він нікуди не йде. Але, мабуть, я помиляюсь, оскільки негатив іноді штучний, його можна затерти ластиком і відбілити до первозданного виду, проте немає того прибиральника, який зробить се діло за людей, які просто маскують своє лице за гримасами мурашників-Вавилонів, за тими стінами, за власними образами та власною персоналізованою тратою часу, пошуків власної стабільності й балансу в агресивно-ніжному соціумі.

Наступне: ІДІОТИ     Попереднє: ЗАСКОКИ
2017 > 2018 > 2019 

Популярні дописи з цього блогу

МИНУЛЕ

Позаду важкий день. Ти відкинув турботи, майже не думаєш про ті трабли на роботі, навчанні, з батьками... Ти закинув ноги на журнальний столик, увімкнув хороший фільм, який здатен розшевелити твою тонку саркастичну натуру. Щось в стилі Макдонаха. Зійде і вже старенький "Бійцівський клуб". Окуляри відбивають екранне світло, очі починає їсти невидимий ворог. Так і осліпнути скоро. Не дай, Боже. Щось під'їв. Зателефонували батьки. Шаблонні питання — шаблонні відповіді. Хоч за цими шаблонами й конфліктами ми знаємо, що любимо. Трохи злий. Сусіди вкотре проводять "Versus battle" під моїми дверима. Їх мала донька вже другу годину бовтається у ванній, та так бовтається, що я все те чую за метровою стіною. Невже не чули за економію в найбіднішій країні Європи? Сьогодні зрозумів, що не хочу дітей. Принаймні — чужих. Бісять. Ти ось так інколи відволікаєшся, повільно "повзеш" на цвинтар, ніщо не тривожить твоє тихе життя, як тут у двері стукає минуле. Його їдке с...
ЧИТАТИ

Я І ВІЙНА

Війна триває. У країні хвилями триває мобілізація. Ворогів так багато і плани на відвоювання всіх територій настільки ствердні, що доводиться поповнювати військо новими захисниками, які уже не внутрішнім поривом, а вимушено боронитимуть ваші та наші домівки від концентрованого зла. Психологія ухилянта зрозуміла: можна знайти зручне виправдання, щоб не йти воювати. А можна просто сказати правду самому собі й звільнитися від ланцюгів скупої брехні, якою прагнеш вибілитися перед тими, хто вже пішов на фронт. Насправді у визнанні боязні перед смертю немає нічого постидного. "Бахмутська м'ясорубка" нівелювала не одну тисячу життів і перспектива стати ще одним дерев'яним хрестом на могилі – не дуже живить бажання. Війна охоплює океаном доль, які закривають своїми тілами кулі та осколки, що летять звідусіль у беззахисні душі людей, у їхні будинки і їхнє життя. Війна безжально увімкнула калькулятор, цинічно додаючи нові й нові значення до загиблих героїв і нікчемних злочинців...
ЧИТАТИ

НАЗАД У РЕАЛЬНІСТЬ

Мені з дитяти дуже часто снились дивні сни. То снився бог, який на випаленій війною землі неначе за руку довів мене до розп'ятого мене самого ж. То снилися побоїща на забудованій з малечі знайомій землі, де зараз лише високовольтні стовби й чисте поле. То у думи приходили образи — прості образи війни й протистоянь, солдатів, руху військової техніки. Я наче готувався до 24.02. Підсвідомо я відчував майбутній тренд, хоч як і всі — відмовлявся у нього вірити. До останнього. Справа не в тому, що так малася на увазі доля якогось пророцтва, а радше в очевидності незворотності деяких речей та процесів. Це як розуміти, що на спливі дня настане ніч, зійде місяць й розкине місячне сяйво по глухій теміні. Це як усвідомити закономірну і незворотну плинність людського життя. І так війна прийшла майже непомітно... Але й так само швидко, як день змінює ніч і навпаки. Прильоти ракет, людський хаос із намагання ринутися на Захід, динамічна колотнеча армій: все нагадувало страшний сон. Хотілося якчи...
ЧИТАТИ

РУХ ПО КОЛУ

Коли ми з дружиною буваємо у батьків, я щосуботи воджу її до церкви у місто. Поки вона відмолює свої та мої грішки, я знаходжу собі зайняття: то про спорт почитаю у телефоні, то музику послухаю й поспіваю, то намагаюся перевірити свої ораторські навички, виголошуючи монологи "в нікуди", наче перед багатотисячною аудиторією Зеленський. Але найбільше я люблю досліджувати людей. Особливо у ті моменти, коли вони мене не помічають. Це буває доволі веселою оказією. У центрі міста, де стоїть "найвідоміша" житомирська каменюка, я на автомобілі "носом" втикаюсь у бордюри й просто спостерігаю за тими, хто ці бордюри витоптує. Є люди, які вигулюють домашніх тварин у сусідньому парку. Таких найбільше. У їхніх повадках простежується якась рутинність та втомленість: наче під дулом рашистського пістолета вставати о 9-ій ранку в суботу, щоб на повідку тримати своїх блохастих шавок й чекати, поки вони винюхають й висцикають свою "суботню дозу". Або щоб "задо...
ЧИТАТИ

КАТАСТРОФА ЧАСУ

Як же катастрофічно плине час...    Вповні я зміг осягнути це під час зимової відпустки. Здається, ти не спиш до обіду, нікуди не поспішаєш, але твій внутрішній стержень гаком тягне вниз невідомий поспіх. Він наче стимулює тебе хвилюватися й заднім числом нараховувати у темпі хвилини чи то секунди.  Ось так лежиш, нікуди навіть вийти не прагнеш, чекаєш на дружину вдома і просто спостерігаєш як фіналізується день й наступає груднева та доволі депресивна темінь.  Та і люди навколо: вони займаються рутиною, для них час не такий вже й помітний, лише випадково натикаючись на старі й пожовклі фотографії дитиства, чи то виявивши нову зморшку в дзеркалі, чи то нову хронічну болячку на знімках рентгенів.  Під кінець року гарантовано мислитимеш категоріями "я ось цього не встиг зробити", "наступного року знайду часу більше", "ще наче як вчора сиділи за різдвяним столом і бідкалися, що не так давно сиділи за подібним столом, але ще рік до того".  Прямо на очах рост...
ЧИТАТИ

2021

Я у човні. Гребу, щосили та намагаюсь не думати: скільки там ще лишилось? Опустив голову і просто чекаю. Зірвавсь, не витримав — порвав кільця на руках і ногах — вирвавсь. Після цього відпочив, набрався сил, хоч і вислухав багато шуму. Цінний досвід, гарний час, але Джанго потрібно летіти. Знайшов новий щабель — кручу далі життя педалі. Я стараюсь. Спочатку важко, далі простіше: мабуть, так і відразу хотів. Не те що рабом на галері веслом махати — тут більше ногами. Але вже не голодний — наситивсь, від'їв боки й тепер вже не так цікаво бути в комфорті. Ох, так! Зона комфорту. Я любив її. Любив цілком і з запаленою душею, пристрасно і з болем. Я себе накрутив, що лиш вона сидітиме сумна й вбиратиме як вино весь негатив і надлишковість із думки та тіла. І я полишив її. Полишив, як погану машину. Ну як лишив? Мені допомогли лишити. Я майже не пручався. Так буде правильно. Новий щабель: лізу високо, як тільки міг у думці. Згадується 2016 рік, Говерла: здавалось, доліз до вершини, але ж...
ЧИТАТИ

ЧАСТИНКИ

Останнім часом я часто почав думати про батьківство. Зараз мені здається, що я відкрив для себе нову істину у цьому питанні. Так, мені вже незабаром "стукне" 31, й вже вік наче вимагає подумати про це, проте ставлення змінилося. Це факт. Мабуть докорінно. Ні, справа не в тому, що я старішаю. Просто все частіше і частіше батьки починають підбивати нас до дії, позаяк їхнього часу не меншає – вони ще хотіли б побачити наше батьківство, осягнути спадкову частинку себе й передати всю любов та знання у пам'ять про себе, як про хороших дідусів та бабусь. А ми що? Ми не сумніваємось. Але поки знаходимо дуже логічні відмовки. Так, ми не проти перейти на новий рівень, однак... війна (зі всіма витікаючими – ракетні обстріли, шахеди, тривоги), потрібно в медичному плані всеціло перевіритись, здобути фінансову подушку, обдумати все, розпланувати. Такі реалії 21-го століття: ми всі наче намагаємося грати у стратегів, передбачаючи сценарії майбутнього. Хтось намагається перемогти на пол...
ЧИТАТИ

ДИВНА ВІЙНА

Воювати не хочеться. Затягнувся безфільтровою цигаркою, підправив шолом на чолі й обперся об редут. Вибрав «острівець» між цього багна — січень на диво дуже теплий, аж бридко: шинель з'южіла від вогкості й почала мішатись з матеріалом — сіріє та марніє. Обіперся спиною, задер голову в небо — випускаєш дим. Чорт забирай! Най пташки співають! Озирнувсь... Всі по кутках сидять, чекають, коли закінчиться недовоєнна каша. Лякали ворогом, говорили, що піде німчура через наші набудовані оборонні лінії. А де вони? Стоять на своїх позиціях, тільки лякають чи то поляків, чи то норвежців, а у нас тут — у Франції: наче і тихо, тільки тумани у січневу пору — це якось не дуже атмосферно. Пролетить кілька шалених куль, поперегукуються – і тиша... Ми ж переможці всі тут — але так хочеться додому... Якщо Гітлер нікуди не йде, так чому тут сидіти? Вдома — у Тулузі є справ і побільше. Теща хворіє, дружина чекає нашого первістка: сподіваюсь, хлопчик. Але і від дівчинки відмовлятися не буду. Ось так пу...
ЧИТАТИ

ПОЧУТТЄВИЙ АЛКОГОЛІК

Я наче алкоголік, який так полюбив твій життєдайний й терпкий напій, що вселяв своїм смаком, своїм барвистим та палючим потоком врелаксовану нескінченними мареннями дійсність.  Розклавшись у величезному кріслі – потроху розпивав кожну наступну "партію" і ошелешений феєрією, тією неймовірною загравою – почував себе вершителем божої волі, яка неслась стрімголов магістралями шаблонних буденностей.  Закінчувалась пляшка, інша… Наставало похмілля. І я знову починав фанатично шукати хоч краплинку твого напою, який мав вкотре витягнути мене з ями цілковитого самознищення. Хоч це і позбавлено будь-якої логіки, але навіть і не помітив як ти спричинила у мені цю приємну хронічну залежність. Наступне:  СПОЖИВАЦТВО 2014 > 2015 жовтня 13, 2014 – ПАЦИФІКАЦІЯ серпня 28, 2014 –  ГРЕНЛАНДІЯ травня 23, 2014 –  СПОЖИВАЦТВО квітня 20, 2014 –  ПОЧУТТЄВИЙ АЛКОГОЛІК
ЧИТАТИ

ЕМОЦІЙНИЙ БРУД

Був наче собака дурнуватий – кидало мене то до чужої ласки, то до ніг двоногих пройдисвітів. Жартома кусав – отримував болісного копняка. Боючись стелився у пилюку – отримував жалість, але не отримував чухливого заохочення за вухом чи бодай долоні на морді. От такий звичайний і дурнуватий пес, який вештався від помийки до помийки у пошуках світу білого. Якось так звучатиме 90% мого тексту тут. Це якщо дуже спростити. Справа в тому, що ця писанина, мабуть, уже давно перетворилася на симбіоз уяви, ниття і графоманії. В Острозі був колега, який дуже добре писав вірші. Я теж писав доволі, але у нього хоч творчий порив завжди є. То він якісь цикли і збірки формує, то експерименти реалізує, то пише різними форматами, мовами. Видко, що йому то все дуже близько. Бо він у всіх сенсах митець. Не як у Подерв'янського, звичайно ж, а насправді. Мені ж для написання завжди потрібна була емоція. Біль від нещасливого кохання, окрилення від радостей, сум від втрати. Це схоже на впорскування відпові...
ЧИТАТИ