Перейти до основного вмісту

МІНІКОМИ: ДУРМАН ЗАБУТТЯ

Часто запитують надмірно складне. Складне тому, що відповіді й сам не знаєш. "Ну от чому так, а не інакше?"."Патамушо гладіолуси", — найкраща для того відповідь.

Надто правильний виріс! Ти ба! Не може такого бути, щоб не бухав й не пихтів під клубом! Поки одні брешуть більше, ніж важать (а важать таки нехило, повірте мені), мої кишеньки повнішають матеріалом "під фундаменти". 

Мати стримує, мовляв: "собаки лают — караван ідьот". Може й так, але ж слово на літеру "Р" — "Репутація". 

Байдуже, побачимо що з того вийде, хоч внутрішність проситься накинутись на ці "2 центнера любві" і як слід пройтись каточком. Аж надто багато дехто собі дозволяє язиком лафу наводити. Це теж своєрідна мінікома? Чи просто помутніння з нальотом авантюризму?

Хоча й до авантюри це стосунку не має...

"От авантюра — це, мабуть, йти набуханим "вдрабадан" на неосвітлений перехід через найбільшу автомагістраль країни. Мабуть, лиш крайцем видні межі дороги, а що праворуч й ліворуч — проблеми хіба що водія. Вб'є або ж не вб'є — така собі "лотарейка".

Оце швендяєш залитими вулицями з камнем на душі: "сварка з дружиною, купа роботи біля хати, від сусідів голова гуде, на роботі затримки по оплаті, строки провалюються, здоров'я не радує. Так... Мабуть, треба купити щось на хрестини малій, завести малого на футбол, подумати про літо, допомогти матері, завезти батька у лікарню... Так, що там ще? А, стоп — магістраль." — перед очима пролітає фура, — "Боязко...". Байдуже, бажання — просто забутися зараз.

Проходить якихось 4 години й ти лежиш з перебитою артерією, поламаними руками й ногами на узбіччі. Десь летить швидка, наче чуючи віддалено наближення сирени. Очі повільно мутнішають та немає того "друга", який просив "проставитись за дочку", немає доброї тітоньки-барменші, яка так послідовно нам наливала гіркої. 

"Кожен сам за себе", чи як там сказав той "дружок", зникнувши у теміні? А ти шукаєш напрямок серед тих меж магістралі, намагаєшся розгледіти своїми п'яними, водночас повними жаги сну очима чи де не летить там з боку фура. Летить. І тобі з того ніяково. Ось уже пролунав зловісний сигнал — луна від глухого удару й скреготу гальм.

Хтось тримає голову на колінах, наче плаче. Сліз не видко — злива пустилась в хід. Вже майже байдуже, просто лиш дико холодно. Обережно проїздять автомобілі повз — у вікнах розглядають "що ж там трапилось?" "Чергове ДТП", — зітхає водій.

Кілька років до й кілька років після — на Бертиному мосту можна було цвинтар відкривати. Не відкрити — магістраль міжнародного значення.

— Ярославчик, стой, браток... — зупиняє: — Ярославчик, переведи мене через трасу, пожалуйста. Переведи, бо вб'є... Ти ж знаєш, оце... це ж твого дядька вбило, дядька Грішу тоже вбило, а мені (плаче), мені ж ще рано. Ну, нема кого просить, — переведи, Ярославчик, прошу.

— То чого ж Ви п'єте, дядь Саша?

— Важко мені. Переведи, бо на міст не піду — важко лізти, ще вилізу, впаду й голову розіб'ю. Так краще сюдою.

Ставлю "горняка" під магазин, беру під руку дядька і йду на перехід.

Пролітають "києвляни", фури й луцькі маршрутки. Одна за одною — "беруть Київ", думається. Як-не-як — неділя. Праворуч від мене труситься й хитається у сльозах півтораметровий дядько у військових штанях й тєльняшці, загальмовано повторюючи мантрою: "Вже йдем? О, за цею йдем... Ярославчик, я так спать хочу".

Все б нічого, але цей загальмований алкоган, якому без кількох років 40 — відставний полковник, який мав абсолютно все у житті. Кар'єру, дітей, перспективи, амбіції... От тільки з дружиною не задалось — і людина остаточно зламалась. 

Інколи лиш цього достатньо: любити когось без пам'яті й стати у моменті непотребом, втративши будь-яку мотивацію. І кожен день ставав по суті останнім. Звичний маршрут від хати до кафе і чергова "лотарея". 

"Фух, наче пронесло на цей раз", а потім прийшов страх. Забуття від дітей, осуд від 2-центнерних Наташеньок, нерозуміння проблеми від близьких й байдужість від всіх інших. І від того чи то горілка міцнішала й п'янілось швидше, чи то через паніку все ось так мерехтіло та меркло? Не зрозуміти.

Дві неділі й Бертин міст забрав свою "данину". Забрав на кілька місяців бажання пригублювати дурман інших — таких же нівечених долею та таких же примітивізованих у своїй методології забуття.

2016 > 2017 > 2018

Популярні дописи з цього блогу

МИНУЛЕ

Позаду важкий день. Ти відкинув турботи, майже не думаєш про ті трабли на роботі, навчанні, з батьками... Ти закинув ноги на журнальний столик, увімкнув хороший фільм, який здатен розшевелити твою тонку саркастичну натуру. Щось в стилі Макдонаха. Зійде і вже старенький "Бійцівський клуб". Окуляри відбивають екранне світло, очі починає їсти невидимий ворог. Так і осліпнути скоро. Не дай, Боже. Щось під'їв. Зателефонували батьки. Шаблонні питання — шаблонні відповіді. Хоч за цими шаблонами й конфліктами ми знаємо, що любимо. Трохи злий. Сусіди вкотре проводять "Versus battle" під моїми дверима. Їх мала донька вже другу годину бовтається у ванній, та так бовтається, що я все те чую за метровою стіною. Невже не чули за економію в найбіднішій країні Європи? Сьогодні зрозумів, що не хочу дітей. Принаймні — чужих. Бісять. Ти ось так інколи відволікаєшся, повільно "повзеш" на цвинтар, ніщо не тривожить твоє тихе життя, як тут у двері стукає минуле. Його їдке с...
ЧИТАТИ

ЕСКАЛАЦІЯ

Я знаю, що з часом доведеться угомонити своє стремління рухатись вгору. Це мов мала дитина у супермаркеті, яка закочує істерики, бо їй всього хочеться і все треба. Бачили таке? Там я стою. Не знаю, коли цю невидиму пуповину доведеться обрізати, але це станеться. Рано чи пізно. Без ілюзій. Вогник у мені горить ще дужче, здається. Навіть у часи цієї вирішальної для кожного з нас колотнечі.  Знаю, чого хотів би досягнути і що хотів би зробити, але перед очима з'являється ширма із сумнівів. Мені важко планувати майбутнє тоді, коли у твій дім у будь-який момент може прилетіти російська ракета. Так само важко зупинити себе.  Рухаюсь драбиною, іноді переходжу на декілька сходинок одразу, але цей рух "ривками". Немає постійності. Немає усвідомлення, що я цим буду займатися вічно, віддамся повністю, тому що амбіції стали моїм вічним двигуном.  Чітко розумію, чого хочу, але шляхи обираю не найпростіші, дуже різні й нехарактерні для цих кроків. Так само маю усвідомлення, що рухатись...
ЧИТАТИ

ПРОЛІТ

Майже пролетіло літо.  Мов нерозірвана ракета, що з гуркотом влітає у столичну 17-поверхівку. Мов задовоз якогось стрьомного депутата, типу Ніколаєнка, який влітає у 17-річну дівчинку, збиваючи її на смерть. Мов рейтинг Трампа, який смачно і дуже рейтингово привселюдно відлизує відмороженому карлику десь на базі ВМС на Алясці. Знаю, про що ви подумали: знову фаталістичний висєр. Я зовсім трішки побалуюсь... Літо пролітає ще й тому, що тепер я у новому статусі – батьківському. Ночі недоспані не лише у дружини, але це приємні клопоти. Втома салатується з щастям. Одна лиш усмішка дочки і я забуваю про всі проблеми. Літо пролітає ще й тому, що тепер з дружиною ми стали ще ближчими. Разом з нею час летить швидко, тому більше цінуєш кожен момент. Більше розуміння, більше взаємодопомоги.    Літо пролітає ще й тому, що доводиться повертатись на неприємні маршрути. Коли обманюють люди, коли щось не виходить як того хотів. Я намагаюсь триматися рамок, але всюди може приле...
ЧИТАТИ

ПІД МИРНИМ НЕБОМ

У столиці обстріли стають хаотичнішими. Країна-терорист повертається до звичного ремесла, кількість жертв між цивільних більшає.  Своїх дівчаток відвіз до Житомира – подалі від цих "дискотек" без оголошення повітряних тривог. Маленька ще не розуміє до кінця, що відбувається, але вже став свідком того як вона у напівсонному стані здригається через неодноразові вибухи балістики. Моя дівчинка не повинна потерпати від того, дружина не повинна боятися. А ти, наче як і голова сімʼї, наче як маєш захистити, а не зміг би на 100%, як би не старався. Тому що є речі, на які ти не можеш вплинути і які не можеш передбачити. Відвіз – там добре: бабуся бавиться з малечею, тітка з дядьком теж "відпочивають" поруч, дитинка гуляє широким двором, дивиться на пташок і природу, рве квіточки і пізнає цей широкий світ.  З одного боку спокійніше, з іншого – відчуваю внутрішню пустку з розміром в чорну дірку. Ще навіть тижня не минуло, а мені критично не вистачає бодай обіймів дружини, а та...
ЧИТАТИ

ПРО ДОБРО І ЗЛО

Після народження дочки я почав значно агресивніше реагувати на деякі речі. Зокрема на згадки у ЗМІ щодо насильства над дітьми. Я буває йду вулицею і бачу деяких дітей з батьками: вони настільки безневинні і беззахисні, настільки тендітні і вразливі, що в голові промаймає лише одне питання: це яким нелюдом потрібно бути, що бодай спробувати таку крихітку скривдити? Розгублені, налякані, використані і які абсолютно нічого не розуміли, нікому ні про що не говорили, тому що просто боялися. Не розуміли, чому світ такий жорстокий, чому з ними роблять те, що зробили, чому люди такі хворі... Мене спочатку просто коробило, потім злило і наповнювало ненавистю бодай лише думка про те, що десь у цьому довбанутому світі є дегенерати, які собі дозволяють знущатись над дітьми. І не просто знущатись, а цілеспрямовано глумитись і використовувати. Але відверто шокувала і розірвала мене історія про паралілімпійську чемпіонку Оксану Мастерс, яка народилася з деякими вадами через наслідки ЧАЕС, була кинута...
ЧИТАТИ

КРИВАВІ ЛІТЕРИ

Війна викарбовується кривавими літерами. Вона рутинізувалася, сприймається як щось нормальне. І вже нові звістки про те, що хтось загинув десь на Сході не сприймаються так емоційно. Емпатія притуплюється і розбивається об втому від постійного стресу. Немов тебе щодень хтось катує одними і тими ж методами, а ти вже змучився щодень повторювати одне і те ж "не винен" і десь мимоволі підламуєшся. Час підмиває твої фундаментальні світоглядні одиниці й споруда починає свій довільний рух. Дивно, що, здавалось, така міцна й важка життєва конструкція здатна "схлопнутись" як паперовий будинок від крилатої ракети "Онікс". А на папері – буденні історії життя людини під час війни, що прописані скупими рядками з літер, які кровоточать. Все більше і більше тих серед нас, які пішли на фронт. Все більше і більше друзів та знайомих там. Все більше і більше звісток про "200". Все більше і більше це здається дуже поганим сном. Сном, який ти вже якось бачив, здригавс...
ЧИТАТИ

Я І ВІЙНА

Війна триває. У країні хвилями триває мобілізація. Ворогів так багато і плани на відвоювання всіх територій настільки ствердні, що доводиться поповнювати військо новими захисниками, які уже не внутрішнім поривом, а вимушено боронитимуть ваші та наші домівки від концентрованого зла. Психологія ухилянта зрозуміла: можна знайти зручне виправдання, щоб не йти воювати. А можна просто сказати правду самому собі й звільнитися від ланцюгів скупої брехні, якою прагнеш вибілитися перед тими, хто вже пішов на фронт. Насправді у визнанні боязні перед смертю немає нічого постидного. "Бахмутська м'ясорубка" нівелювала не одну тисячу життів і перспектива стати ще одним дерев'яним хрестом на могилі – не дуже живить бажання. Війна охоплює океаном доль, які закривають своїми тілами кулі та осколки, що летять звідусіль у беззахисні душі людей, у їхні будинки і їхнє життя. Війна безжально увімкнула калькулятор, цинічно додаючи нові й нові значення до загиблих героїв і нікчемних злочинців...
ЧИТАТИ

САМОПРЕЗЕНТАЦІЯ

Дивишся на все, що відбувається навколо і поволі розумієш, що ми понад 33 роки займались тим, що презентували себе світу. Це як було перше знайомство – непевне і доволі важке, повне стереотипних уявлень, хибних надій і дурних думок. Ми доводили усім і кожному, у всіх закутках, що ми спроможні. Що ми не пасинки алкоголізованого дядька у вушанці і тєльніку, який любив з бодуна почитати пушкіна, помєтєлити дружину на кухні й послухати висоцького "вдрабадан". Що ми не тупе бидло, якого потрібно боятись і яке своїм заразним хворим розумом може продукувати лише людожерські ідеї. Не без проблем. Не без нашої дурості і недалекоглядності, м'якотілості й наївності. Але це самопрезентація зайняла купу часу, мільйони скалічених доль і ще більше вбитих, заморених голодами, запроторених до сибірів і колим. І ще скільки загине? Альтернатива завжди гірша. Іншого шляху немає. Тому що життя, яким би воно не було, завжди дуже просто може перетворитися на одне-суцільне пекло, тому що любител...
ЧИТАТИ

ЩОСЬ БІЛЬШЕ, НІЖ ПРОСТО "Я"

Настає момент, коли є "щось трохи більше", чим просто "я". Ми наче дві віддалені планети з різних систем, які ніколи й ніде не мали перетинатися своїми орбітами й були вимушені просто рухатися далі міжгалактичними просторами свого життя. Одного разу ми повіддаль зустрілися. Ну як зустрілися? Мимобіжно пролетіли, махнувши вслід рукою, продовжуючи свій поступовий рух далі. Тоді — "не судилося".  Однак якась космічна сила реверсувала всі ті міжзоряні кілометри, ніби надаючи іще один шанс. Й ми знову побачили одне одного на своїх колишніх маршрутах: цього разу точно вже розуміючи, що іншої нагоди знайтись у цьому буремно-хаотичному всесвіті більше не буде. Всі мислимі й немислимі міжгалактичні закони канули в лету, світи завмерли в очікуванні чи то бува, нищівного вибуху, чи то гармонічного поєднання матерій.  У результаті — енергія та світло почали розривати космічну темінь і ми змогли віднайти нову орбіту, якою рухалися міжзоряними маршрутами вже не поодинці...
ЧИТАТИ

2021

Я у човні. Гребу, щосили та намагаюсь не думати: скільки там ще лишилось? Опустив голову і просто чекаю. Зірвавсь, не витримав — порвав кільця на руках і ногах — вирвавсь. Після цього відпочив, набрався сил, хоч і вислухав багато шуму. Цінний досвід, гарний час, але Джанго потрібно летіти. Знайшов новий щабель — кручу далі життя педалі. Я стараюсь. Спочатку важко, далі простіше: мабуть, так і відразу хотів. Не те що рабом на галері веслом махати — тут більше ногами. Але вже не голодний — наситивсь, від'їв боки й тепер вже не так цікаво бути в комфорті. Ох, так! Зона комфорту. Я любив її. Любив цілком і з запаленою душею, пристрасно і з болем. Я себе накрутив, що лиш вона сидітиме сумна й вбиратиме як вино весь негатив і надлишковість із думки та тіла. І я полишив її. Полишив, як погану машину. Ну як лишив? Мені допомогли лишити. Я майже не пручався. Так буде правильно. Новий щабель: лізу високо, як тільки міг у думці. Згадується 2016 рік, Говерла: здавалось, доліз до вершини, але ж...
ЧИТАТИ