Перейти до основного вмісту

МІНІКОМИ: ДУРМАН ЗАБУТТЯ

Часто запитують надмірно складне. Складне тому, що відповіді й сам не знаєш. "Ну от чому так, а не інакше?"."Патамушо гладіолуси", — найкраща для того відповідь.

Надто правильний виріс! Ти ба! Не може такого бути, щоб не бухав й не пихтів під клубом! Поки одні брешуть більше, ніж важать (а важать таки нехило, повірте мені), мої кишеньки повнішають матеріалом "під фундаменти". 

Мати стримує, мовляв: "собаки лают — караван ідьот". Може й так, але ж слово на літеру "Р" — "Репутація". 

Байдуже, побачимо що з того вийде, хоч внутрішність проситься накинутись на ці "2 центнера любві" і як слід пройтись каточком. Аж надто багато дехто собі дозволяє язиком лафу наводити. Це теж своєрідна мінікома? Чи просто помутніння з нальотом авантюризму?

Хоча й до авантюри це стосунку не має...

"От авантюра — це, мабуть, йти набуханим "вдрабадан" на неосвітлений перехід через найбільшу автомагістраль країни. Мабуть, лиш крайцем видні межі дороги, а що праворуч й ліворуч — проблеми хіба що водія. Вб'є або ж не вб'є — така собі "лотарейка".

Оце швендяєш залитими вулицями з камнем на душі: "сварка з дружиною, купа роботи біля хати, від сусідів голова гуде, на роботі затримки по оплаті, строки провалюються, здоров'я не радує. Так... Мабуть, треба купити щось на хрестини малій, завести малого на футбол, подумати про літо, допомогти матері, завезти батька у лікарню... Так, що там ще? А, стоп — магістраль." — перед очима пролітає фура, — "Боязко...". Байдуже, бажання — просто забутися зараз.

Проходить якихось 4 години й ти лежиш з перебитою артерією, поламаними руками й ногами на узбіччі. Десь летить швидка, наче чуючи віддалено наближення сирени. Очі повільно мутнішають та немає того "друга", який просив "проставитись за дочку", немає доброї тітоньки-барменші, яка так послідовно нам наливала гіркої. 

"Кожен сам за себе", чи як там сказав той "дружок", зникнувши у теміні? А ти шукаєш напрямок серед тих меж магістралі, намагаєшся розгледіти своїми п'яними, водночас повними жаги сну очима чи де не летить там з боку фура. Летить. І тобі з того ніяково. Ось уже пролунав зловісний сигнал — луна від глухого удару й скреготу гальм.

Хтось тримає голову на колінах, наче плаче. Сліз не видко — злива пустилась в хід. Вже майже байдуже, просто лиш дико холодно. Обережно проїздять автомобілі повз — у вікнах розглядають "що ж там трапилось?" "Чергове ДТП", — зітхає водій.

Кілька років до й кілька років після — на Бертиному мосту можна було цвинтар відкривати. Не відкрити — магістраль міжнародного значення.

— Ярославчик, стой, браток... — зупиняє: — Ярославчик, переведи мене через трасу, пожалуйста. Переведи, бо вб'є... Ти ж знаєш, оце... це ж твого дядька вбило, дядька Грішу тоже вбило, а мені (плаче), мені ж ще рано. Ну, нема кого просить, — переведи, Ярославчик, прошу.

— То чого ж Ви п'єте, дядь Саша?

— Важко мені. Переведи, бо на міст не піду — важко лізти, ще вилізу, впаду й голову розіб'ю. Так краще сюдою.

Ставлю "горняка" під магазин, беру під руку дядька і йду на перехід.

Пролітають "києвляни", фури й луцькі маршрутки. Одна за одною — "беруть Київ", думається. Як-не-як — неділя. Праворуч від мене труситься й хитається у сльозах півтораметровий дядько у військових штанях й тєльняшці, загальмовано повторюючи мантрою: "Вже йдем? О, за цею йдем... Ярославчик, я так спать хочу".

Все б нічого, але цей загальмований алкоган, якому без кількох років 40 — відставний полковник, який мав абсолютно все у житті. Кар'єру, дітей, перспективи, амбіції... От тільки з дружиною не задалось — і людина остаточно зламалась. 

Інколи лиш цього достатньо: любити когось без пам'яті й стати у моменті непотребом, втративши будь-яку мотивацію. І кожен день ставав по суті останнім. Звичний маршрут від хати до кафе і чергова "лотарея". 

"Фух, наче пронесло на цей раз", а потім прийшов страх. Забуття від дітей, осуд від 2-центнерних Наташеньок, нерозуміння проблеми від близьких й байдужість від всіх інших. І від того чи то горілка міцнішала й п'янілось швидше, чи то через паніку все ось так мерехтіло та меркло? Не зрозуміти.

Дві неділі й Бертин міст забрав свою "данину". Забрав на кілька місяців бажання пригублювати дурман інших — таких же нівечених долею та таких же примітивізованих у своїй методології забуття.

2016 > 2017 > 2018

Популярні дописи з цього блогу

МИНУЛЕ

Позаду важкий день. Ти відкинув турботи, майже не думаєш про ті трабли на роботі, навчанні, з батьками... Ти закинув ноги на журнальний столик, увімкнув хороший фільм, який здатен розшевелити твою тонку саркастичну натуру. Щось в стилі Макдонаха. Зійде і вже старенький "Бійцівський клуб". Окуляри відбивають екранне світло, очі починає їсти невидимий ворог. Так і осліпнути скоро. Не дай, Боже. Щось під'їв. Зателефонували батьки. Шаблонні питання — шаблонні відповіді. Хоч за цими шаблонами й конфліктами ми знаємо, що любимо. Трохи злий. Сусіди вкотре проводять "Versus battle" під моїми дверима. Їх мала донька вже другу годину бовтається у ванній, та так бовтається, що я все те чую за метровою стіною. Невже не чули за економію в найбіднішій країні Європи? Сьогодні зрозумів, що не хочу дітей. Принаймні — чужих. Бісять. Ти ось так інколи відволікаєшся, повільно "повзеш" на цвинтар, ніщо не тривожить твоє тихе життя, як тут у двері стукає минуле. Його їдке с...
ЧИТАТИ

Я І ВІЙНА

Війна триває. У країні хвилями триває мобілізація. Ворогів так багато і плани на відвоювання всіх територій настільки ствердні, що доводиться поповнювати військо новими захисниками, які уже не внутрішнім поривом, а вимушено боронитимуть ваші та наші домівки від концентрованого зла. Психологія ухилянта зрозуміла: можна знайти зручне виправдання, щоб не йти воювати. А можна просто сказати правду самому собі й звільнитися від ланцюгів скупої брехні, якою прагнеш вибілитися перед тими, хто вже пішов на фронт. Насправді у визнанні боязні перед смертю немає нічого постидного. "Бахмутська м'ясорубка" нівелювала не одну тисячу життів і перспектива стати ще одним дерев'яним хрестом на могилі – не дуже живить бажання. Війна охоплює океаном доль, які закривають своїми тілами кулі та осколки, що летять звідусіль у беззахисні душі людей, у їхні будинки і їхнє життя. Війна безжально увімкнула калькулятор, цинічно додаючи нові й нові значення до загиблих героїв і нікчемних злочинців...
ЧИТАТИ

НАЗАД У РЕАЛЬНІСТЬ

Мені з дитяти дуже часто снились дивні сни. То снився бог, який на випаленій війною землі неначе за руку довів мене до розп'ятого мене самого ж. То снилися побоїща на забудованій з малечі знайомій землі, де зараз лише високовольтні стовби й чисте поле. То у думи приходили образи — прості образи війни й протистоянь, солдатів, руху військової техніки. Я наче готувався до 24.02. Підсвідомо я відчував майбутній тренд, хоч як і всі — відмовлявся у нього вірити. До останнього. Справа не в тому, що так малася на увазі доля якогось пророцтва, а радше в очевидності незворотності деяких речей та процесів. Це як розуміти, що на спливі дня настане ніч, зійде місяць й розкине місячне сяйво по глухій теміні. Це як усвідомити закономірну і незворотну плинність людського життя. І так війна прийшла майже непомітно... Але й так само швидко, як день змінює ніч і навпаки. Прильоти ракет, людський хаос із намагання ринутися на Захід, динамічна колотнеча армій: все нагадувало страшний сон. Хотілося якчи...
ЧИТАТИ

РУХ ПО КОЛУ

Коли ми з дружиною буваємо у батьків, я щосуботи воджу її до церкви у місто. Поки вона відмолює свої та мої грішки, я знаходжу собі зайняття: то про спорт почитаю у телефоні, то музику послухаю й поспіваю, то намагаюся перевірити свої ораторські навички, виголошуючи монологи "в нікуди", наче перед багатотисячною аудиторією Зеленський. Але найбільше я люблю досліджувати людей. Особливо у ті моменти, коли вони мене не помічають. Це буває доволі веселою оказією. У центрі міста, де стоїть "найвідоміша" житомирська каменюка, я на автомобілі "носом" втикаюсь у бордюри й просто спостерігаю за тими, хто ці бордюри витоптує. Є люди, які вигулюють домашніх тварин у сусідньому парку. Таких найбільше. У їхніх повадках простежується якась рутинність та втомленість: наче під дулом рашистського пістолета вставати о 9-ій ранку в суботу, щоб на повідку тримати своїх блохастих шавок й чекати, поки вони винюхають й висцикають свою "суботню дозу". Або щоб "задо...
ЧИТАТИ

КАТАСТРОФА ЧАСУ

Як же катастрофічно плине час...    Вповні я зміг осягнути це під час зимової відпустки. Здається, ти не спиш до обіду, нікуди не поспішаєш, але твій внутрішній стержень гаком тягне вниз невідомий поспіх. Він наче стимулює тебе хвилюватися й заднім числом нараховувати у темпі хвилини чи то секунди.  Ось так лежиш, нікуди навіть вийти не прагнеш, чекаєш на дружину вдома і просто спостерігаєш як фіналізується день й наступає груднева та доволі депресивна темінь.  Та і люди навколо: вони займаються рутиною, для них час не такий вже й помітний, лише випадково натикаючись на старі й пожовклі фотографії дитиства, чи то виявивши нову зморшку в дзеркалі, чи то нову хронічну болячку на знімках рентгенів.  Під кінець року гарантовано мислитимеш категоріями "я ось цього не встиг зробити", "наступного року знайду часу більше", "ще наче як вчора сиділи за різдвяним столом і бідкалися, що не так давно сиділи за подібним столом, але ще рік до того".  Прямо на очах рост...
ЧИТАТИ

2021

Я у човні. Гребу, щосили та намагаюсь не думати: скільки там ще лишилось? Опустив голову і просто чекаю. Зірвавсь, не витримав — порвав кільця на руках і ногах — вирвавсь. Після цього відпочив, набрався сил, хоч і вислухав багато шуму. Цінний досвід, гарний час, але Джанго потрібно летіти. Знайшов новий щабель — кручу далі життя педалі. Я стараюсь. Спочатку важко, далі простіше: мабуть, так і відразу хотів. Не те що рабом на галері веслом махати — тут більше ногами. Але вже не голодний — наситивсь, від'їв боки й тепер вже не так цікаво бути в комфорті. Ох, так! Зона комфорту. Я любив її. Любив цілком і з запаленою душею, пристрасно і з болем. Я себе накрутив, що лиш вона сидітиме сумна й вбиратиме як вино весь негатив і надлишковість із думки та тіла. І я полишив її. Полишив, як погану машину. Ну як лишив? Мені допомогли лишити. Я майже не пручався. Так буде правильно. Новий щабель: лізу високо, як тільки міг у думці. Згадується 2016 рік, Говерла: здавалось, доліз до вершини, але ж...
ЧИТАТИ

ЧАСТИНКИ

Останнім часом я часто почав думати про батьківство. Зараз мені здається, що я відкрив для себе нову істину у цьому питанні. Так, мені вже незабаром "стукне" 31, й вже вік наче вимагає подумати про це, проте ставлення змінилося. Це факт. Мабуть докорінно. Ні, справа не в тому, що я старішаю. Просто все частіше і частіше батьки починають підбивати нас до дії, позаяк їхнього часу не меншає – вони ще хотіли б побачити наше батьківство, осягнути спадкову частинку себе й передати всю любов та знання у пам'ять про себе, як про хороших дідусів та бабусь. А ми що? Ми не сумніваємось. Але поки знаходимо дуже логічні відмовки. Так, ми не проти перейти на новий рівень, однак... війна (зі всіма витікаючими – ракетні обстріли, шахеди, тривоги), потрібно в медичному плані всеціло перевіритись, здобути фінансову подушку, обдумати все, розпланувати. Такі реалії 21-го століття: ми всі наче намагаємося грати у стратегів, передбачаючи сценарії майбутнього. Хтось намагається перемогти на пол...
ЧИТАТИ

ДИВНА ВІЙНА

Воювати не хочеться. Затягнувся безфільтровою цигаркою, підправив шолом на чолі й обперся об редут. Вибрав «острівець» між цього багна — січень на диво дуже теплий, аж бридко: шинель з'южіла від вогкості й почала мішатись з матеріалом — сіріє та марніє. Обіперся спиною, задер голову в небо — випускаєш дим. Чорт забирай! Най пташки співають! Озирнувсь... Всі по кутках сидять, чекають, коли закінчиться недовоєнна каша. Лякали ворогом, говорили, що піде німчура через наші набудовані оборонні лінії. А де вони? Стоять на своїх позиціях, тільки лякають чи то поляків, чи то норвежців, а у нас тут — у Франції: наче і тихо, тільки тумани у січневу пору — це якось не дуже атмосферно. Пролетить кілька шалених куль, поперегукуються – і тиша... Ми ж переможці всі тут — але так хочеться додому... Якщо Гітлер нікуди не йде, так чому тут сидіти? Вдома — у Тулузі є справ і побільше. Теща хворіє, дружина чекає нашого первістка: сподіваюсь, хлопчик. Але і від дівчинки відмовлятися не буду. Ось так пу...
ЧИТАТИ

ПОЧУТТЄВИЙ АЛКОГОЛІК

Я наче алкоголік, який так полюбив твій життєдайний й терпкий напій, що вселяв своїм смаком, своїм барвистим та палючим потоком врелаксовану нескінченними мареннями дійсність.  Розклавшись у величезному кріслі – потроху розпивав кожну наступну "партію" і ошелешений феєрією, тією неймовірною загравою – почував себе вершителем божої волі, яка неслась стрімголов магістралями шаблонних буденностей.  Закінчувалась пляшка, інша… Наставало похмілля. І я знову починав фанатично шукати хоч краплинку твого напою, який мав вкотре витягнути мене з ями цілковитого самознищення. Хоч це і позбавлено будь-якої логіки, але навіть і не помітив як ти спричинила у мені цю приємну хронічну залежність. Наступне:  СПОЖИВАЦТВО 2014 > 2015 жовтня 13, 2014 – ПАЦИФІКАЦІЯ серпня 28, 2014 –  ГРЕНЛАНДІЯ травня 23, 2014 –  СПОЖИВАЦТВО квітня 20, 2014 –  ПОЧУТТЄВИЙ АЛКОГОЛІК
ЧИТАТИ

ЕМОЦІЙНИЙ БРУД

Був наче собака дурнуватий – кидало мене то до чужої ласки, то до ніг двоногих пройдисвітів. Жартома кусав – отримував болісного копняка. Боючись стелився у пилюку – отримував жалість, але не отримував чухливого заохочення за вухом чи бодай долоні на морді. От такий звичайний і дурнуватий пес, який вештався від помийки до помийки у пошуках світу білого. Якось так звучатиме 90% мого тексту тут. Це якщо дуже спростити. Справа в тому, що ця писанина, мабуть, уже давно перетворилася на симбіоз уяви, ниття і графоманії. В Острозі був колега, який дуже добре писав вірші. Я теж писав доволі, але у нього хоч творчий порив завжди є. То він якісь цикли і збірки формує, то експерименти реалізує, то пише різними форматами, мовами. Видко, що йому то все дуже близько. Бо він у всіх сенсах митець. Не як у Подерв'янського, звичайно ж, а насправді. Мені ж для написання завжди потрібна була емоція. Біль від нещасливого кохання, окрилення від радостей, сум від втрати. Це схоже на впорскування відпові...
ЧИТАТИ