MOLBΞRTON

Ідея буває заразнішою від найстрашніших вірусів. Гірше від ебол, коронавірусів і вісп. Як засяде, укоріниться, заклякне – най спецтехніка не допоможе. Головне – щоб вона знайшла зручний момент й вчепилася всіма щупальцями, молекулами та атомами у думки. Не так важливо, хто ти є і ким. Не так важливо, який ти маєш освітній або ж інтелектуальний рівень, рівень амбіцій та можливостей, позаяк ідея тебе охоплює, обіймає як матір малу дитину. Вона пахне молоком, віддає теплотою і з нею спокійно та неспокійно водночас. Вона п'янить і дурманить, втягує, мов болотна трясовина не тісно притулений до ноги чобіт в багнові глибини. Й коли мозок віддається цілком, немов хтива монахиня закінченому ловеласу, очікуючи на довготривалу насолоду з щасливим продовженням, реальність може виявитися куди іншою. Ейфорія від прихапцем формованого плану завоювання світу меркне від скорого усвідомлення помилковості поспішних і відверто непрорахованих рішень. План був не такий вже й ідеальний. З часом ідея не ...

Мені моє оточення іноді нагадує житомирський струмок Рудавка. У Києві живемо на Шулявці: перший поверх, "сталінка" з бункером. Перед вікнами іноді не дуже чисто. То сусіди зверху підгодують голубів, то листям засипле, то трава "під 2 метри"... Загалом – багато клопоту. Однак у ЖК є такі собі дідки, які й сміття збирають, і траву скосять, і листя згрібають. Роблять все те "на совість" – ні причепитися, ні кривого слова сказати. Підметуть, де треба, підрихтують все доладу – це дуже рятує сіру панельну коробку. І не проходить й дня, як на "вилизані" клумби якась бидлота візьме й скине чи то кілька пластмасових ящиків, чи то повний-повнісінький пакет зі сміттям, чи то пляшку з-під випивки... Отак дивишся з вікна і на побачений "шедевр" одразу знаходиш кілька відповідних епітетів для опису такої фантасмагорії. Все б нічого, але обабіч дому два смітники: один за 20 метрів, інший – за 50. Тож яким відбитим вилупком потрібно бути, щоб злінькува...

Коли ми з дружиною буваємо у батьків, я щосуботи воджу її до церкви у місто. Поки вона відмолює свої та мої грішки, я знаходжу собі зайняття: то про спорт почитаю у телефоні, то музику послухаю й поспіваю, то намагаюся перевірити свої ораторські навички, виголошуючи монологи "в нікуди", наче перед багатотисячною аудиторією Зеленський. Але найбільше я люблю досліджувати людей. Особливо у ті моменти, коли вони мене не помічають. Це буває доволі веселою оказією. У центрі міста, де стоїть "найвідоміша" житомирська каменюка, я на автомобілі "носом" втикаюсь у бордюри й просто спостерігаю за тими, хто ці бордюри витоптує. Є люди, які вигулюють домашніх тварин у сусідньому парку. Таких найбільше. У їхніх повадках простежується якась рутинність та втомленість: наче під дулом рашистського пістолета вставати о 9-ій ранку в суботу, щоб на повідку тримати своїх блохастих шавок й чекати, поки вони винюхають й висцикають свою "суботню дозу". Або щоб "задо...

Війна триває. У країні хвилями триває мобілізація. Ворогів так багато і плани на відвоювання всіх територій настільки ствердні, що доводиться поповнювати військо новими захисниками, які уже не внутрішнім поривом, а вимушено боронитимуть ваші та наші домівки від концентрованого зла. Психологія ухилянта зрозуміла: можна знайти зручне виправдання, щоб не йти воювати. А можна просто сказати правду самому собі й звільнитися від ланцюгів скупої брехні, якою прагнеш вибілитися перед тими, хто вже пішов на фронт. Насправді у визнанні боязні перед смертю немає нічого постидного. "Бахмутська м'ясорубка" нівелювала не одну тисячу життів і перспектива стати ще одним дерев'яним хрестом на могилі – не дуже живить бажання. Війна охоплює океаном доль, які закривають своїми тілами кулі та осколки, що летять звідусіль у беззахисні душі людей, у їхні будинки і їхнє життя. Війна безжально увімкнула калькулятор, цинічно додаючи нові й нові значення до загиблих героїв і нікчемних злочинців...

Мені з дитяти дуже часто снились дивні сни. То снився бог, який на випаленій війною землі неначе за руку довів мене до розп'ятого мене самого ж. То снилися побоїща на забудованій з малечі знайомій землі, де зараз лише високовольтні стовби й чисте поле. То у думи приходили образи — прості образи війни й протистоянь, солдатів, руху військової техніки. Я наче готувався до 24.02. Підсвідомо я відчував майбутній тренд, хоч як і всі — відмовлявся у нього вірити. До останнього. Справа не в тому, що так малася на увазі доля якогось пророцтва, а радше в очевидності незворотності деяких речей та процесів. Це як розуміти, що на спливі дня настане ніч, зійде місяць й розкине місячне сяйво по глухій теміні. Це як усвідомити закономірну і незворотну плинність людського життя. І так війна прийшла майже непомітно... Але й так само швидко, як день змінює ніч і навпаки. Прильоти ракет, людський хаос із намагання ринутися на Захід, динамічна колотнеча армій: все нагадувало страшний сон. Хотілося якчи...

Я у човні. Гребу, щосили та намагаюсь не думати: скільки там ще лишилось? Опустив голову і просто чекаю. Зірвавсь, не витримав — порвав кільця на руках і ногах — вирвавсь. Після цього відпочив, набрався сил, хоч і вислухав багато шуму. Цінний досвід, гарний час, але Джанго потрібно летіти. Знайшов новий щабель — кручу далі життя педалі. Я стараюсь. Спочатку важко, далі простіше: мабуть, так і відразу хотів. Не те що рабом на галері веслом махати — тут більше ногами. Але вже не голодний — наситивсь, від'їв боки й тепер вже не так цікаво бути в комфорті. Ох, так! Зона комфорту. Я любив її. Любив цілком і з запаленою душею, пристрасно і з болем. Я себе накрутив, що лиш вона сидітиме сумна й вбиратиме як вино весь негатив і надлишковість із думки та тіла. І я полишив її. Полишив, як погану машину. Ну як лишив? Мені допомогли лишити. Я майже не пручався. Так буде правильно. Новий щабель: лізу високо, як тільки міг у думці. Згадується 2016 рік, Говерла: здавалось, доліз до вершини, але ж...

Хвиля за хвилею — фанатики розривають цю грань між нормальним буттям й величчю ідеї. Хай навіть ця ідея часто огидна і не варта й секунди уваги — вона опановує. Вона п'янить і горне, немов матір малу дитину. У такі моменти все наче за «тумблером» вимикається: воно настільки неважливе й другорядне, що ідея просто возвеличується в уяві, наче найяскравіша, найвидніша і найчіткіша гора правди, а все інше — ниціє й меркне у порівнянні з тим одномоментно. Все інше — просто брехня. Хвиля за хвилею — армія ворога проривається крізь оборонні редути, гуркіт гарматних ядер зрешетив бліндажі та окопи. Десь криком пронизує новий артилерійський удар: «пубух!» Знову розірвані руки та ноги обабіч тебе, пробиті осколками голови.  І вже коли переступаєш через другий, третій, може десятий труп — то у тобі немає вже нічого людського. Ти просто «тумблером» вимкнув сприйняття й у голові жевріє «чим швидше б з цього пекла здихатись». А потім у моменті проростає ідея, з якою на вустах й думці ти мимоволі ...

Настає момент, коли є "щось трохи більше", чим просто "я". Ми наче дві віддалені планети з різних систем, які ніколи й ніде не мали перетинатися своїми орбітами й були вимушені просто рухатися далі міжгалактичними просторами свого життя. Одного разу ми повіддаль зустрілися. Ну як зустрілися? Мимобіжно пролетіли, махнувши вслід рукою, продовжуючи свій поступовий рух далі. Тоді — "не судилося".  Однак якась космічна сила реверсувала всі ті міжзоряні кілометри, ніби надаючи іще один шанс. Й ми знову побачили одне одного на своїх колишніх маршрутах: цього разу точно вже розуміючи, що іншої нагоди знайтись у цьому буремно-хаотичному всесвіті більше не буде. Всі мислимі й немислимі міжгалактичні закони канули в лету, світи завмерли в очікуванні чи то бува, нищівного вибуху, чи то гармонічного поєднання матерій.  У результаті — енергія та світло почали розривати космічну темінь і ми змогли віднайти нову орбіту, якою рухалися міжзоряними маршрутами вже не поодинці...

Ти наче Везувій: з тебе рве шматтям внутрішності земної (бо це ти виплескав емоції) – їх розкидало горизонтом навколо.  Гарячі, розпечені брили кровоточили й пекли траву, у повітрі висів стійкий смоляний запах. Настав жовтень, конвеєр передає потроху фрагменти листопада, а тобі лиш дотерпіти й не зірватись в обійми осіннього місива. Тобі ніколи не було самотньо. Ти ж знаєш, що тебе люблять, але сумнів бере своє — дощима по вікнах й твої чотири стіни починають давити, вичавлюючи останні нотки оптимізму з голови.  Тиск посилюється, стіни товщають й вже скоро, як довго вистиглий гнійник — твоя зневіра детонує мільйонами варіантів різних виходів із нестерпної зони деградації. Змусити себе встати, змити завтрашній бруд, який лишався наростом до кращих часів. Наступне:   ЩОСЬ БІЛЬШЕ, НІЖ ПРОСТО "Я"       Попереднє:   ГЕРОЇНЩИК 2019  >  2020  >  2021    жовтня 09, 2020 –  ЦЕ ТОБІ НЕ ПАСУЄ квітня 01, 2020...

Я майже знаю, що таке героїнова ломка... Лежу голий на ліжку, закрив тихо очі, голова важка, пальці гладять повільно руки, немов зв'южів від холоду. Ломка чи то за її губами, чи то виходом з обсервацій, чи то за свободою без думок про «вставати о сьомій, готуй срану стріпню поїсти й робити довбану роботу, яка так і віддає нафталіном».  Мене ломить від неможливості зрозуміти понаднормову обмеженість і бідноту в думці серед оточення, цілковитий примітивізм та лінь від себе, хаос й американськогірськість від кожного сраного дня. Ноги на підлозі, пишу, не дивлячись навіть у монітор руками на ліжку... Половина там — половина тут. Ці карантини мене остаточно доконають, бо замість того, щоб спати, я тут пишу черговий багатозначний кал, яким можна хіба що грядки перед садінням пантофлі встелити. Ломить мене... І ця залежність в абсолютно різних речах. Таких як любов, як улюблені фільми, музика, бажання ще вкотре побачити світу, не налажати, як ти вмієш й банально вибитись з тієї трясовини...

Воювати не хочеться. Затягнувся безфільтровою цигаркою, підправив шолом на чолі й обперся об редут. Вибрав «острівець» між цього багна — січень на диво дуже теплий, аж бридко: шинель з'южіла від вогкості й почала мішатись з матеріалом — сіріє та марніє. Обіперся спиною, задер голову в небо — випускаєш дим. Чорт забирай! Най пташки співають! Озирнувсь... Всі по кутках сидять, чекають, коли закінчиться недовоєнна каша. Лякали ворогом, говорили, що піде німчура через наші набудовані оборонні лінії. А де вони? Стоять на своїх позиціях, тільки лякають чи то поляків, чи то норвежців, а у нас тут — у Франції: наче і тихо, тільки тумани у січневу пору — це якось не дуже атмосферно. Пролетить кілька шалених куль, поперегукуються – і тиша... Ми ж переможці всі тут — але так хочеться додому... Якщо Гітлер нікуди не йде, так чому тут сидіти? Вдома — у Тулузі є справ і побільше. Теща хворіє, дружина чекає нашого первістка: сподіваюсь, хлопчик. Але і від дівчинки відмовлятися не буду. Ось так пу...

Незграбне усвідомлення «що приємно», а що ні, поспішність і непотрібний офіціоз. Без розслабленості й взаємодоповненості — лиш на голій пристрасті далеко не виїхати. Тут потрібно поступитися свободою, злитися воєдино, зчинивши емоційний вибух тисяч й тисяч Хіросім, які осадом випадуть у вигляді грації, податливості та ейфорії. Не потрібно шукати філософію щастя, варто лиш навчитись відчувати. Себто знайти розуміння до того. Це завідома гра на програш. Чому? Бо лиш ховаючи свій егоїзм можна розгледіти обриси ствердної щирості.  Не потрібно фальшивим набором «стимулювати» любов — вона сама прийде через вимріяні контури й вигини, через губи, які увіп'ються у її шию, через розгублений й цілеспрямований пристрастю погляд, через кокетливість і грайливість, через «ми» і «дякую», через «так» і «будь ласка», через розпечені жарівки ламп, через «хімію», запахи, тепло і мимолітні візуальні шедеври. «Це варте картини. Хоча ні, картиною і задумом не передати того безмежного потоку сатисфакції, ...

У нас є шанс написати нову історію. Ніким не викривлену, ніким не споганену. Ти так часто буває виправдовуєш своє нерозуміння сумнівними концептами. Тобі простіше думати, що сумнів допоможе полегшити болісну трансформацію тебе у цій інформаційній безвиході. Я закладаю тобі логічний сумнів, а ти розвивала його у сумнів нелогічний. Моя раціональність наскочила на твою ірраціональність. Зараз нам випала нагода поєднати нелогічність й логічність у єдиному переплетінні, яким ми можемо зламати всі ті бар'єри, які мали б нас роз'єднати. На нас дивляться, як на хворих шизофреніків, які закохано міксували вогонь з водою, емоції з флегматизмом, пристрасть з ніжністю. І з того виходить доволі ритмічна й гармонійна композиція, яка подобається і тобі, і мені, якою ми написали самі собі гімн протесту проти нас самих, тому що в іншому житті ми просто плюнули б на все це, вважаючи, що буде ліпший шанс знайти щастя, пропустивши щастя справжнє і щире. Наступне:   НЕУЧІ      Попереднє:...

А знаєш, я не хочу нічого руйнувати. Ми з тобою занадто різні: у нас не збігається ні бачення на життя, ні інтереси, ні думки. Ми повні антиподи з тобою, сонечко. Ідеологічні вороги, опоненти, різні світи. Різниця настільки суттєва, що мимоволі й ти, і я задумуємося про те, що якось парадоксально і загалом ненормально, що нас ось так замісило у мисці того почуттєвого тіста. Щось ліпимо-ліпимо, а що з того буде? Ти вся у сумнівах не тільки щодо якогось майбутнього. Ти вся у сумнівах стосовно себе і стосовно мене. Я не мрія дитинства і не супергерой: розуміючий, чуйний та ніжний у твій бік. Але тебе вічно гризе якась недостача чогось «свого» у тому переліку, оскільки в тобі закладена якась хронічна недооцінка мене.  Ти говориш, що хочеш «по любові», але інші фактори так само грають суттєву роль, тому що ти ще тільки вчишся жити й твої намагання зараз спрямовані на швидкоплинне намагання увібрати весь «смак» того життя.  Я це розумію. Ти чутлива, добра і мила. І ти так само не мр...

Персональна індустріалізація – масштаби виробництва гігантські. За цими залізобетонними конструкціями намагаюся вгамуватися свою справжність.  Роками я будував свою дамбу. За нею я ховаю емоції — багато емоцій. Їх так багато, як риб у ріці. Вони різні, різний раціон мають і по-різному їх виловлюєш з того русла, яке підняли ті дамби. Багато-багато емоцій. Навіть батьки не знають наскільки багато. Я боюся себе у них. Як боюся плавати біля тої дамби — хто його зна, як поведе себе річкова стихія? Чи не затягне у вир потоку, чи не розчавлять вентилі? Тоді я зовсім інша людина — як батько після оковитої. Мене п'янить той стан, змушує забути на мить, що не лише показовою стриманістю ти можеш апелювати до цього гіперемоційного наркомана у тобі. А коли він приходить — тоді хоч тікай. Слабка і вразлива персона — жалюгідне видовище. Від того образу стриманого й виваженого чолов'яги не залишається й місця. Образ-образом, а коли ці емоції хлищуть не до якогось відчуття (хоча і до нього тако...

Вдихаєш повітря повільно і глибоко, наче граючись з ритмікою, перебираючи віртуозно такт тієї процесії. Задоволено закрив очі й перекочуєш поволі голову з однієї сторони в іншу — очі забігали орбітами, голова пуста. Звуки гострішають, вчуваєшся в те, як завиває за вікном вітер. Вібрації по дзеркалу, що стоїться поруч біля стіни — чутні й ледь помітні. Від тепла батарей погойдуються врослі в глечики вазони. Погляд в'язшає і тускніє, очі стають трішки вогкими. Потрібно визнати, що я до краю розчиняюсь у таких моментах. Цей дивний відрізок іменується «ейфорією».  М'язи максимально розслаблені, серце рівно починає бити, а передсонна меланхолія окуповує будь-яке намагання далі рухатись — ти максимально розчиняєшся між тиші й дуже влучного фону ззовні. То просюрчить уже згаданий вітер, то почується миле табанення алюмінієвих підвіконь, то прошумить караваном автомагістраль у танго жовтого листя. Ти намагаєшся увібрати кожну піщинку такої розслабленості й з плином розумієш, що у тебе ...

Що таке осіння хандра? На щастя, не знаю. Знаю інше. Коли у твоєму житті наступає довгоочікуваний момент, коли ти цілком і беззаперечно закохався й ще краще — коли це почуття абсолютно взаємне, тоді, здається, все повинно рухатися у вірному напрямку. Здається, що ось там за рогом немає місця для хаосу, паніки, депресії, зневіри, демотивації. Ба ні, так не буває. Якщо десь прибуло — десь убуло. Бердичів. Сірим серпанком підіймається вогке повітря, розріджуючись платформою, перегукуючись з вітряним танцем листя і зростальними вібраціями та гуркотом від прибуваючого потяга. «Наче встигаю», — подумалось. Стою, затягуюсь вигаданою цигаркою, видихаю повітря у хмаристе небо — тут зривається пискливий сигнал локомотива й ти різко повертаєш голову: чути, як тріщать рейки під багатотонним ешелоном. Трошки всміхнувсь — вже почав уявляти, як доїхав до пункту призначення, як починаються розмови, які теми обговорити треба, кому що сказати... А поїзд рухає — вже близько. Підняв сумку з платформи, зад...

Майже втратили пацієнта... Білі тунелі, світлове цунамі й голова обертом. Там не було абсолютно нічого — цілковита пустка й мізерна надія на щось. Там була емоційна яма і вкрай цинічна оцінка своїх відносин з людьми. Я плавно скотився до соціального використовування зв'язків, задурював голови наївним, обіцявся прийти й забувався. Я не бачив нічого путнього у якихось інститутах і просто бастував проти здатності відчувати. Але мене випадково повернули з того світу. Неочікувано вийшло, адже випадок і направду здавався безнадійним. Пацієнт банально не вмів жити, бо не хотів знову встріти пустку ресторанних тарелей. Там захоплені музи кромсали своїм столовим набором твій делікатесний витвір, дзвінко перебираючи то ножем, чи виделкою — ніби й насолоджуючись, наче і окуповуючи кожен момент не менш цинічною байдужістю. Час пішов, пішли й музи, проте хаотичні намагання достукатися до того каменю, який мав ритмічно відбивати кожен почуттєвий такт, дали неймовірний результат. Дихання частішає...

Чому в Україні стільки озлоблених? Чому люди черствіють? Маю своє пояснення. Все, мабуть, тому, що «інші» люди — абсолютно не відчувають граней реальности: для них все багаторазово дозволено. Їхня фанатична помішаність свободою дозволяє абсолютно довільно розпоряджатися довірою, добротою і найголовніше — часом тих, хто хоч якось намагається грати за правилами. Уявімо київський метрополітен. Метро «Лук'янівська», скажімо. На «вхід» стоять чудові й «прийнятно-сучасні» пропускні турнікети (якщо їх можна так назвати). Здається, кинеш жетончик/проведеш карткою і можеш свобідно летіти підземкою до іншого кінця міста. Ба ні — можна ж «на халяву» проїхатися, навіщо платити більше?  Поки якась тітка Натаха обговорює п'яту серію серіалу «Есмеральда» і поліціянти незавуальовано «нюхають хмари» — можна не ловити окуня дарма, а збагатіти аж на цілих 8 гривнів! Ідея для стартапу, так би мовити. Я аж ніяк не претендую на ролю такого собі моралізатора, бо сам є серед числа тих, хто іноді може ...